Володимир Затонський - Від підзамецького розбишаки до наркома освіти

ВПРАВИ ЗІ СТОЛОМ

Майбутній нарком народився 27 липня (8 серпня за новим стилем) 1888 року в селі Лисець Ушицького повіту Подільської губернії (нині Дунаєвецького району Хмельницької області) в сім’ї Петра Матвійовича та Олександри Йосипівни Затонських. Батько працював волосним писарем (кажучи по-сучасному — секретарем сільради). 13(25) серпня хлопчика охрестили в місцевій церкві святої Богородиці.

1895 року, щоб навчати старшого Володимира та молодшого Євгена в місті, Затонські переїхали до Кам’янця-Подільського. Поселилися на Підзамчі (на нинішній вулиці Папаніна).

Петро Матвійович працював столоначальником, а з 1910 року секретарем подільського дворянського депутатського зібрання, дослужився до чину губернського секретаря. 1910 року його нагородили орденом святого Станіслава третього ступеня. А ще він став одним із зачинателів кооперативного руху в місті. Помер Петро Матвійович 1(14) січня 1911 року.

Уже в дитинстві у Володі проявилися якості лідера. Він полюбляв зібрати ватагу таких, як і він, підзамецьких розбишак, щоб, для прикладу, обчистити яблуні в саду графині Хілкової.

1897 року, закінчивши народне училище, Володя вступив до Кам’янець-Подільської гімназії. Пройшов її, починаючи з підготовчого класу, без великих зусиль, і щоразу був серед перших учнів.

Володимир багато часу приділяв фізичним вправам, був невтомним плавцем, чудовим веслярем, любив далекі прогулянки на велосипеді. Одним з улюблених «номерів», який хлопець демонстрував товаришам, був стрибок на стіл без розбігу. Майже на все місто прославився ще однією «вправою». Якось під час уроку закону Божого, коли один з його друзів — гімназист Микола Ковалевський замріявся, Володя обережно підліз під парту, випростався і підняв її угору разом із гімназистом.

1905 року, ще навчаючись у гімназії, Володимир став членом Російської соціал-демократичної робітничої партії, правда, не більшовиком, а меншовиком. Він був серед маніфестантів, які 1905 року вирушили до міської тюрми на Польських фільварках із вимогою звільнити політв’язнів. Був він і в делегації гімназистів, які з тією ж вимогою прийшли до подільського губернатора. За це Затонського разом з іншими організаторами «безпорядків» виключили з гімназії. Тільки через три місяці, після тривалих клопотань батьків, «вигнанці» змогли повернутися до навчання.

НЕБЛАГОНАДІЙНИЙ ХІМІК

1906 року, закінчивши гімназію, 18-річний Затонський вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. За участь у революційному русі Володимира двічі виключали з університету та висилали за місцем проживання. Так, 17 листопада 1907 року в університеті відбулася студентська сходка. За участь у ній Володимира виключили з університету. У 1907—1908 роках він викладав в учительському училищі в Чорнокозинцях. Тільки завдяки клопотанню ліберальних професорів — фізико-хіміка Олександра Сперанського та хіміка-органіка Сергія Реформатського, які помітили здібності юнака до наукової роботи, через рік йому надали можливість повернутися до університету.

Студент Володимир Затонський

1912 року Затонський закінчив університет із дипломом першого ступеня і набув фах хіміка. 1913 року влаштувався на роботу в Київський політехнічний інститут. На запит директора інституту до канцелярії київського губернатора надійшла відповідь про те, що Затонський, «згідно із зібраними відомостями, не може бути визнаним політично благонадійним». Проте ліберальні професори, не поділяючи політичних поглядів Затонського, бачили в ньому надію вітчизняної науки, тож неофіційним шляхом добилися, щоб він тимчасово виконував обов’язки керівника практичних занять у фізичній лабораторії. Тільки 15 грудня 1914 року Володимира Петровича зарахували штатним викладачем фізики.

Одночасно з педагогічною Затонський проводив і науково-дослідну роботу. Від 1914 року він завідував хімічною лабораторією дослідних полів Товариства цукрозаводчиків, де вивчав застосування хімічних препаратів для підвищення врожайності сільськогосподарських культур, досліджував процес добування азоту з повітря.

19 липня 1915 року Затонський одружився з кам’янчанкою Оленою Раскіною, яка тоді працювала лікарем однієї з київських клінік. Згодом Олена Самійлівна стане першим президентом Всеукраїнської психоневрологічної академії, очолюватиме Український науково-дослідний інститут травматології та ортопедії.

Поринувши з головою в науку, Володимир відійшов від актиивної революційної діяльності, хоч зв’язку з партією не поривав.

«ВЕСТИ ВІЙНУ З УКРАЇНСЬКИМ НАРОДОМ»

У березні 1917 року Затонський стає більшовиком і повністю віддається революційній діяльності. У травні 1917 року він увійшов до складу Київського комітету РСДРП(б), а в листопаді очолив його. Одночасно в листопаді став членом новоутвореного Київського ревкому.

Затонський був одним із керівників збройного повстання в Києві після Жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді. Був він і серед організаторів Всеукраїнського з’їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів, який проходив у Києві 17—19 грудня 1917 року Після невдачі цього проекту не поїхав до Харкова, як переважна частина делегатів-більшовиків, а за завданням партії залишився в Києві. Із газет дізнався про своє призначення 30 грудня 1917 року народним секретарем народної освіти в Народному секретаріаті радянської Української Народної Республіки (УНР).

Затонський брав активну участь у захопленні більшовиками влади в Україні. Завзято боровся проти Центральної Ради. Оцінюючи ситуацію в Україні наприкінці 1917 року, зазначав: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька». Узагальнюючи власний досвід ведення агітації серед українців, відзначив: «Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася».

СЕКРЕТАР ЛЕНІНА

1 січня 1918 року в Петрограді Затонський уперше зустрівся з Леніним. Той запропонував Володимирові Петровичу залишитися в Петрограді представником Радянського уряду України в Раді народних комісарів. Тож 8 січня 1918 року Затонський, будучи народним секретарем народної освіти, одночасно стає ще й представником радянської УНР у Раднародкомі РСФРР.

У спогадах Володимир Петрович писав: «Значну частину дня я висиджував в Іллічевім кабінеті, виконуючи фактично обов’язки його секретаря. Він доручив мені розібрати деякі справи, ознайомитися з деякими питаннями, щоб потім стисло все йому розповісти. Тут же, в кабінеті, де я сидів, він приймав різних відвідувачів».

Вільне володіння українською мовою ледь не коштувало Затонському життя під час антиукраїнського терору більшовицьких військ у Києві взимку 1918 року Тільки мандат з особистим підписом Леніна врятував Затонського.

Повернувшись в Україну, Затонський нарешті взявся за справи очолюваного ним секретаріату народної освіти. Уладнав він і справу з місцем своєї роботи, подавши 10 лютого заяву в Київський політехнічний інститут. Там видали наказ «про тимчасове відкомандирування штатного викладача Володимира Петровича Затонського у розпорядження Народного Секретаріату Української Республіки, без збереження утримання, але зі збереженням прав служби». Проте до роботи в інституті Володимир Петрович так і не повернувся.

Затонський був прихильником територіальної української комуністичної парторганізаціїі і навіть разом із Миколою Скрипником навесні 1918 року протестував проти заяви наркома національностей РСФРР Йосипа Сталіна про те, що Україні «досить гратися в уряд і республіку».

Володимир Затонський, Юрій Коцюбинський, Андрій Бубнов, 1918 рік

Від 25 березня до 18 квітня 1918 року Затонський очолював Центральний виконавчий комітет радянської УНР. У квітні — липні був одним із керівників більшовицького підпілля в Україні. У липні 1918 року як комісар ударного загону взяв участь у придушенні лівоесерівського повстання в Москві.

ФРОНТОВИЙ НАРКОМ ОСВІТИ

Від січня 1919 року Затонський — народний комісар освіти УСРР (офіційно — до 20 квітня 1920 року). Втім, на керівництво освітою часу не вистачало: у 1919—1920 роках Володимир Петрович був здебільшого на фронтах.

З початком польсько-радянської війни 1920 року Затонський очолив західноукраїнський напрямок у діяльності ЦК КП(б)У. Від 23 квітня 1920 року він член Галицького оргкомітету КП(б)У, від 3 серпня — член ЦК Компартії Галичини, від 8 серпня до 21 вересня — голова Галицького ревкому.

Затонський зробив усе для закриття Кам’янець-Подільського державного українського університету. 3 вересня 1920 p., коли більшовики втретє володіли Кам’янцем, надіслав в усі освітні заклади України телеграму (цитуємо мовою оригіналу): «Необходимо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки на высоте университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившее из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора недурно устраиваются за счёт университета и поглядывают на запад. Всех их следует разогнать. В том виде, как он существует сейчас, университет компрометирует соввласть». Отак без жодних підстав, грубо й зневажливо Затонський принизив цілу плеяду українських інтелектуалів —Івана Огієнка, Леоніда Білецького, Василя Біднова, Євгена Тимченка, Михайла Драй-Хмару, Петра Бучинського, Юхима Сіцінського, Софію Русову та багатьох інших, які в ті часи працювали в університеті.

Від 20 грудня 1920 року до 15 грудня 1921 року Затонський був членом Революційної військової ради Київського військового округу.

8—16 березня 1921 року в Москві відбувся Х з’їзд РКП(б), який проголосив нову економічну політику, а також направив у 7-у армію близько 300 делегатів (зокрема і Затонського) для подавлення Кронштадтського заколоту. 18 березня заколот було подавлено. А вже 23 березня Затонського нагородили орденом Червоного Прапора за участь у бойових діях як комісара бригади.

ВОЇН НА МИРНІЙ НИВІ

Тільки наприкінці 1921 року Затонський нарешті перейшов на «мирну» роботу. Майже рік, від 15 грудня 1921 року до 30 жовтня 1922 року, він очолював Всеукраїнську кооперативну спілку, де, як згодом згадував, тільки через певний час «почав орієнтуватися в тому, що спочатку здавалося плутатиною». Водночас за дорученням комуністичного керівництва Затонський був цензором літератури, надрукованої українською мовою.

30 жовтня 1922 року Затонського призначили наркомом освіти. У протоколі засідання політбюро ЦК КП(б)У зазначалося, що «зміна керівництва наркомосу не має дати приводу для розмов про насильницьку русифікацію». На посаді наркома освіти Затонський доклав чимало зусиль, щоб ліквідувати ті відмінності між освітніми галузями в УСРР і РСФРР, які виникли у 1920—1922 роках під час наполеглевої розбудови незалежної української освітньої системи під керівництвом Григорія Гринька. На початку 1923 року Затонський виступив проти запропонованих Всеукраїнською академією наук засад розвитку української літературної мови, оскільки, на його думку, в основу цих засад брався галицький діалект.

Від 14 березня 1924 року Затонський знову на військовій роботі. Він очолив політуправління Київського військового округу.

12 грудня 1924 року Володимира Петровича призначили секретарем ЦК КП(б)У. Одночасно від травня 1926 року він редактор газети «Комуніст».

Від березня 1927 року до лютого 1933 року Затонський — нарком Робітничо-селянської інспекції та голова Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У.

26 червня 1929 року Володимира Петровича, хоч він давно відійшов від науки, обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук (спеціальність — хімія).

22 лютого 1933 року Затонського знову (учетверте!) призначили наркомом освіти. Це стало початком боротьби з «націонал-ухильництвом» Миколи Скрипника. Одним із перших практичних кроків Володимира Петровича на новій посаді стало ініціювання наприкінці 1933 року ухвали про уніфікацію російської та української освітніх систем і написання спільних підручників. Під керівництвом Затонського Наркомат освіти УСРР хоча офіційно залишався українським, але фактично виконував директиви керівництва СРСР. В українських школах було збільшено кількість годин на вивчення російської мови та літератури.

Затонський був членом Головної наукової редакції Великої Радянської Енциклопедії. У вересні 1933 року постановою ЦК КП(б)У його призначили головним редактором Української Радянської Енциклопедії.

На XVII з’їзді ВКП(б), що відбувся 26 січня — 10 лютого 1934 року в Москві, Затонський був головою лічильної комісії під час виборів керівних органів партії. За свідченням сина Володимира Петровича — Дмитра, батько казав, що, повідомивши Кагановича (той контролював роботу лічильної комісії від президії з’їзду) про наявність великої кількості бюлетенів проти членства Сталіна в ЦК партії, він тим самим виніс собі смертельний вирок.

З КІНО НЕ ПОВЕРНУВСЯ

Затонський завзято винищував національний зміст української культури, сприяв необґрунтованій зміні українського правопису 1933 року, схвалював репресії проти «ідеологічно невитриманих» працівників освіти. Водночас негативно ставився до проявів великодержавного шовінізму, був прихильником радянського, а не російського централізму. В умовах запровадження радянським керівництвом курсу на русифікацію це стало однією з причин його арешту та страти.

Володимира Петровича заарештували 3 листопада 1937 року в кінотеатрі, куди він поїхав із дружиною, дочкою та зятем. Ввечері в квартирі провели обшук. Під час обшуку намагалися знайти речові докази шпигунства на користь буржуазної Польщі. Через кілька днів заарештували і дружину.

Затонського безпідставно звинуватили в належності до «антирадянського українського націоналістичного центру». «Процес» під головуванням Василя Ульріха тривав 20 хвилин. Вирок — 10 років тюремного ув’язнення без права листування. Але того ж дня, 29 липня 1938 року, Володимира Петровича розстріляли. Реабілітовано 19 березня 1956 року

ІМЕНІ ЗАТОНСЬКОГО

Назви на честь Затонського стали з’являтися ще при його житті. Так, 20 березня 1923 року в Кам’янці-Подільському Московська вулиця стала вулицею Затонського. Після оголошення його «ворогом народу» вулиці повернули попередню назву. Також при житті Затонського Віньківці перейменували на Затонськ, а Віньковецький район — на Затонський. У листопаді 1938 року їм повернули старі назви.

Після реабілітації Затонського знову стали з’являтися об’єкти, названі на його честь. 30 листопада 1961 року в Кам’янці-Подільському його іменем назвали нову вулицю в селищі цукрозаводу. 1961 року в Києві іменем Затонського назвали вулицю в житловому масиві Відрадний (від 1992 року вулиця Михайла Донця).

18 квітня 1966 року ім’я Затонського надали Кам’янець-Подільській міській бібліотеці, а 19 вересня 1968 року — Кам’янець-Подільському педінститутові (відпало 28 червня 1997 року при перетворенні інституту на університет, 20 серпня 2008 року університету надано ім’я Івана Огієнка).

27 лютого 1991 року Рада Міністрів УРСР прийняла пропозицію Хмельницького облвиконкому про надання імені Затонського Лисецькій середній школі.

Автор: Олег Будзей 

Джерело: https://h.ua