Рицарі
Головна / Вулиці Кам'янця-Подільського

Вулиця князів Коріатовичів

Останніми десятиліттями в Кам’янці-Подільському виокремилася трійка головних претендентів на звання центральної вулиці міста. Це проспект Грушевського, вулиці Соборна та Князів Коріатовичів. У кожного з цих достойних конкурентів є свої вагомі аргументи. Ось, скажімо, як 1968 р. в історико-архітектурному нарисі «Кам’янець-Подільський» розпочав розділ «Подорож по Новому місту» тодішній головний архітектор Кам’янця Ізяслав Медведовський: «Саме від Новопланського мосту бере початок найстаріша вулиця Нового міста, яка під назвою «вулиця князів Коріатовичів» виникла ще у ХІХ ст., зразу ж після спорудження Нового мосту. Тепер це одна з головних вулиць Нового Кам’янця — вулиця Чкалова».

Вулиця Князів Коріатовичів має дуже багату історію. Причому, це цілинний пласт, якого, практично, ще не торкався дослідницький плуг ані істориків, ані краєзнавців.

Почнемо з імені. Стандартна схема, яка усталилася в голові пересічного кам’янчанина, така: первісно це була вулиця Князів Коріатовичів, у радянський час — Чкалова, а коли містом керував Михайло Аносов, вулиці повернули давню назву. Багато кам’янчан і досі на побутовому рівні називають її вулицею Чкалова. Так простіше й звичніше.

Насправді ж, історія найменувань і перейменувань вулиці надзвичайно строката. Так, 20 серпня 1901 р. міська дума заслухала доповідь міської управи про назву вулиці, що йшла мимо будинку Кам’янець-Подільського відділення Держбанку (нині відділення Укрсоцбанку). Адже на «Височайше затвердженому» плані міста 1872 р. вулиця від Нового (тепер Новопланівського) мосту до Базарного майдану (тепер майдану Відродження) не мала назви. Оскільки 1901 р. на вулиці постав будинок відділення Держбанку, то дума підтримала пропозицію управи назвати безіменну вулицю за її найсуттєвішою ознакою — Банківською, а її межею визначити вулицю Петербурзьку (тепер Лесі Українки).

Ось ще один цінний документ від 8 листопада 1903 р. — список вулиць і майданів Кам’янця з їх розподілом на дільниці. Серед вулиць Нового плану, що відходили від вулиці Бульварної (нині Шевченка) на південний схід, між Лагерним провулком (тепер вулицею Соборною) і Резервуарною (тепер Уральською) вулицею бачимо Велику Транспортну дорогу на Бессарабію. Є в цьому списку й Банківська вулиця.

А тепер зазирнемо до списку вулиць 1935 р. Там є такий рядок: «Транспортна вулиця (вона ж Нероновича)». З іншого документа 1935 р. взнаємо, що на Транспортній вулиці були держбанк (№№ 1—3), ветеринарна лабораторія (№ 4), «Союзпушнина» (№6). Отже, Велика Транспортна дорога на Бессарабію та Банківська вулиця свого часу злилися та стали просто Транспортною вулицею, якій у радянський час надали ім’я Нероновича.

Сьогодні ім’я українського політичного діяча початку ХХ ст. Євгена Нероновича відоме тільки вузькому колу фахівців. Та й у часи діяльності Євгена Васильовича воно не було широко відомим. Євген народився 1888 р. (за іншими даними — 1890 р.) на Полтавщині, закінчив Полтавську (за іншими даними — Київську) гімназію, навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. У столиці Росії очолював українську студентську громаду інституту, редагував часопис «Український студент» (1913 р.). Відомий український діяч Олександр Лотоцький у спогадах «Сторінки минулого» (1932—1934 рр.) так охарактеризував юного Нероновича: «Він був головним двигуном студентського руху, невичерпним джерелом ініціативи та громадської енергії». Під час Першої світової війни енергія Євгена теж б’є ключем. Так, він очолив оргкомітет ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, який 20 жовтня 1917 р. відкрився в Києві. З’їзд обрав Нероновича до складу Української Центральної Ради (УЦР). В листопаді 1917 р. від фракції Української соціал-демократичної робітничої партії Євген Васильович увійшов до складу Малої ради — органу УЦР, що діяв між її пленарними засіданнями. Неронович виступав за співпрацю з більшовиками, підтримував більшовицький Раднарком у Петрограді. Це закінчилося тим, що Неронович, будучи формально членом Малої ради, наприкінці лютого 1918 р. увійшов до більшовицького уряду України — став народним секретарем із військових справ. І після ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, який 17—19 березня 1918 р. відбувся в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), український лівий соціал-демократ Неронович зберіг міністерський портфель у більшовицькому уряді. А через клька днів раптом порвав із більшовиками. Такі метання Євгена Васильовича між ворожими таборами, або «несподівані, деструктивні кроки», як назвав ці вчинки Лотоцький, урешті, вилізли політикові боком. Коли війська Центральної Ради наступали на Полтаву, Нероновича заарештували у Великих Сорочинцях, де він перебував у родичів дружини, і 25 березня 1918 р. без суду розстріляли як члена більшовицького уряду, хоч, по суті, Неронович ним уже не був. 6 квітня Мала рада заслухала інформацію про вбивство члена УЦР Євгена Нероновича, передала справу на вивчення анкетно-слідчій комісії. Що та вирішила — невідомо: 29 квітня прийшов до влади гетьман Скоропадський і закінчилася доба Центральної Ради.

20 березня 1923 р. у Кам’янці вперше масово перейменували вулиці, зокрема, увічнили пам’ять Гната Михайличенка й Василя Чумака, страчених у листопаді 1919 р. денікінцями: вулиці Хрестовій (нині Драй-Хмари) надали ім’я Михайличенка, сусідній вулиці Високій (нині Сіцінського) — ім’я Чумака. Тоді ж Транспортній вулиці надали ім’я ще однієї жертви «контрреволюції» — розстріляного «петлюрівцями» Євгена Нероновича. До речі, 1925 р. містечко Великі Сорочинці (знамениту батьківщину великого Гоголя), де загинув Неронович, перейменували на Нероновичі. Ця назва протрималася 6 років: 1931 р. містечку повернули історичне ім’я. Можливо, що приблизно в ті ж роки повернули й Транспортну вулицю на мапу Кам’янця — усе ж Неронович, як не крути, був членом «контрреволюційної, буржуазно-націоналістичної» Центральної Ради.

Тепер заглянемо до архівного списку вулиць міста на 23 вересня 1949 р. У ньому є вулиця Чкалова, вказано її дореволюційне ім’я — князів Коріатовичів, а також довоєнне — Блюхера. Василь Блюхер був відомим радянським військовим командиром. 28 вересня 1918 р. він став першим кавалером першого радянського ордена — Червоного Прапора, з 1929 р. командував Особливою Далекосхідною Армією. 1935 р. він одним із перших здобув звання Маршала Радянського Союзу. Можливо, саме тоді кам’янецькій вулиці надали ім’я Блюхера. Утім, невдовзі Василя Костянтиновича безпідставно заарештували, 9 листопада 1938 р. він помер під слідством, за три тижні до свого 48-річчя.

15 грудня 1938 р. у Москві, випробовуючи новий літак, загинув один із найкращих радянських льотчиків Валерій Чкалов. Ось, напевно, тоді в Кам’янці вулицю Блюхера перейменували на вулицю Чкалова.

У лютому 1942 р. німецька окупаційна влада повернула вулиці Чкалова давню назву — ім. Князів Коріатовичів. У березні 1944 р. у визволеному Кам’янці, звісно, відновили ім’я Чкалова на мапі міста. 27 листопада 1962 р., коли Кам’янець готувався урочисто відзначити 900-річчя з дня заснування, міськком КПУ та міськвиконком ухвалили спільну постанову про перейменування низки вулиць. Так, вулиця Чкалова мала стати проспектом Леніна. Але з якихось причин постанову не ввели в дію, тож 17 лютого 1967 р. проспектом Леніна «на честь 50-річчя Великого Жовтня» стала вулиця Загородня (нині проспект Грушевського, згідно з проектом 1962 р. це мав бути проспект Карла Маркса).

У квітні 1970 р. в місті з’явилася площа Леніна (нині майдан Відродження) з новим адмінбудинком і пам’ятником Леніну перед ним — і вулиця Чкалова негайно перебрала від вулиці Шевченка почесне право, щоб по ній 1 травня та 7 листопада урочисто рухалися колони (остання масова демонстрація вулицею Чкалова відбулася 1 травня 1991 р.).

1 червня 1992 р. міськвиконком повернув вулиці Чкалова її найдавніше ім’я — Князів Коріатовичів. З цією пропозицією топонімічної комісії кам’янчан ознайомили заздалегідь — ще 16 жовтня 1991 р. Характерним є відгук Федора Павленка «Навіщо нам князівські назви?» («Кам’янець-Подільський вісник» від 7 грудня 1991 р.). Автор одразу попереджує, що схожі міркування чув від багатьох мешканців міста: «...Я проти перейменування вулиці Чкалова. Нехай вона і надалі носить ім’я російського льотчика. Ми всі звикли до такої назви. А іменами Коріатовичів нехай називають вулиці там, де вони народилися...». До речі, Валерій Чкалов народився в Нижегородській губернії 2 лютого 1904 р. (рівно через 30 років після відкриття Новопланівського мосту в Кам’янці-Подільському). З нашим містом його життя й діяльність не перетиналися. Село Васильово, в якому з’явився на світ майбутній льотчик, 1937 р., ще за життя пілота, стало Чкаловськом. А ось Оренбург, побувши майже 20 років (1938—1957 рр.) Чкаловим, знову повернувся до давньої назви.

А що ж зробили князі Коріатовичі для Кам’янця? І, взагалі, скільки було тих князів, як їх звали? На Поділлі князів було четверо — Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. Імена в литовських князів, як бачимо, зовсім не литовські. Річ у тім, що їх батько Коріат — князь Новгородка Литовського (нині м.Новогрудок — райцентр Гродненської області в Білорусі) — прийняв православне ім’я Михайло і православні імена давав своїм синам. До речі, крім названих чотирьох князів Подільських, історики вказують ще на двох синів Коріата-Михайла — Лева та Василя, з історією нашого краю не пов’язаних.

Свого часу князів Коріатовичів вважали (а дехто і досі вважає) засновниками міста у петлі Смотрича. Проте археологічні дослідження чітко засвідчили, що місто та його замок існували задовго до приходу сюди литовців. Але саме з князів Коріатовичів починається реальна (з іменами, датами та документами) історія Кам’янця. І хоч красива літописна розповідь про двох братів — литовських князів, що, полюючи на оленя, потрапили на острів та заснували там місто, є тільки легендою, а про реальних князів Коріатовичів ми маємо, як зазначає Євтим Сіцінський, небагато історичних відомостей, причому відомості ці суперечливі та плутані, все ж низка фактів незаперечно свідчить: брати Коріатовичі чимало зробили для розвитку міста.

А все почалося чи то 1362 р., чи то 1363 р. (різні джерела наводять різні дати, а русько-литовський літопис подає найдетальніший опис, але без дати). Тоді великий литовський князь Альгірдас (чи Ольгерд — у наближеному до нашої мови варіанті імені) на Синіх водах розбив татарських князів — тодішніх володарів Подільської землі. Він передав визволений (чи загарбаний; історики протилежних політичних орієнтацій уживають тут протилежні епітети) край у володіння своїм небожам — синам рідного брата Коріата. Коріатовичі (чи Михайловичі, якщо відштовхуватися від православного імені їх батька), прийшовши у Подільську землю, увійшли, як засвідчує літопис, у приязнь із місцевими отаманами, стали боронити Подільську землю, а татарським баскакам (збирачам податків) дань давати перестали.

Невдовзі було відбудовано замок. А 7 (15 — за новим стилем) листопада 1374 р. Юрій і Олександр у кам’янецькому замкові дають місту спеціальну грамоту (причому руською мовою; на жаль, збереглися тільки пізніші польські переклади її тексту). Цією грамотою князі дарують мешканцям міста 200 ланів поля та вигін для худоби, звільнюють міщан від усіх податків на 20 років (за іншим варіантом перекладу — на 24 роки), надають їм право суду через своїх представників і дають місту право отримувати доходи з торгово-промислових закладів тощо.

Історики бачать у грамоті 1374 р. запозичення (правда, неповне) зовнішніх форм магдебурзького права, хоч в акті і немає його назви. Ця грамота є найдавнішим слідом проникнення німецького права на Поділля. Князі Коріатовичі перебували під досить значним впливом західної культури. Прагнучи посилити заселення міст і підняти свої прибутки та військову силу, вони скористувалися готовим німецьким правом. Що грамота Коріатовичів, яка дала місту самоврядування, була разом із тим і введенням тут магдебурзького права, видно з того, що 1432 р. король Володислав видав кам’янецькому війтові Георгію та його наступникам підтверджувальну грамоту на магдебурзьке право. Завдяки, як нині би сказали, прозахідній орієнтації Коріатовичів Кам’янець увійшов до першої п’ятірки українських міст, яким було надано магдебурзьке право.

Найдавніша кам’янецька церква, про яку є відомості, — це православна замкова Покровська церква. А збудовано її в XIV ст. Юрієм і Олександром Коріатовичами. Саме в цій церкві, за переказами, поховано обох князів. На жаль, храм не зберігся. 1672 р. замість дерев’яної замкової церкви, що занепадала, надумали спорудити кам’яну. 20 березня польський король дав на це свою згоду. Навесні дерев’яну церкву розібрали, а вже в серпні місто захопили турки — і про побудову церкви в замку годі стало й думати. Ось тому на плані Кам’янця, складеному Кіпріяном Томашевичем 1672 р. після захоплення міста турками, Покровську церкву не показано.

Про Костянтина Коріатовича дуже мало що відомо, особливо про його діяльність на Поділлі. Цей князь 1385 р. дав грамоту краківським купцям на право вільної торгівлі з Поділлям. Указують і на іншу грамоту його від 1388 р., дану ним разом із братом Федором слузі своєму Немірі на володіння Бакотою. Русько-литовські літописи згадують, що польський король Казимир пропонував Костянтину видати заміж за нього свою доньку та зробити його своїм наступником, але той не згодився, не бажаючи зрадити своїй православній вірі. Хоча цей факт не підтверджується іншими історичними свідченнями, але принаймні показує, що при Коріатовичах уже були зазіхання поляків на Поділля і що в найближчий час після заняття Поділля Коріатовичами на цих князів дивилися як на прихильників православної віри. Про місце смерті Костянтина літопис говорить глухо: «помер у своїй державі», але де — невідомо.

Федір Коріатович якщо і прибув на Поділля одночасно з іншими братами, то був тут спочатку недовго. По смерті Коріата Федір отримав батьківський уділ і жив у Новгородку, і тільки після смерті трьох своїх братів прибув на Поділля і став одноосібним його володарем. Ймовірно, він жив у Кам’янці, який з часів Коріатовичів зробився адміністративним центром Подільської землі та за своїм природним укріпленням став сильною неприступною фортецею. Є тільки одна грамота цього князя, якою слузі своєму Бедриху записав чотири села в Червоноградському окрузі.

Коли 1386 р. відбулося з’єднання Литви та Польщі під владою Ягайла, Федір Коріатович склав йому присягу на вірність. 1392 р., в силу згоди між Ягайлом і його двоюрідним братом Вітовтом Кейстутовичем, останній став великим князем литовським. Леліючи заповітну думку про усунення удільних князів, він став вимагати від подільського князя більшої підлеглості, ніж це було досі, а Федір (двоюрідний брат Вітовта) відмовився «бути йому покірним». Навесні 1393 р. Вітовт із литовськими силами рушив на Поділля. Федір Коріатович, почувши про це, відійшов до Угорщини, де мав значний уділ, а в Кам’янці залишив свого воєводу Нестака. Вітовт уночі підійшов до Кам’янця, штурмом узяв місто та захопив подільського воєводу Нестака.

Але це вже зовсім інша історія. А майже 30-річна історія володіння Кам’янцем князями Коріатовичами на цьому закінчується. Про ті часи відродження міста після татарського панування вперше нагадала в XIX ст., а нині знову нагадує одна з центральних вулиць Нового плану — вулиця Князів Коріатовичів.

28 лютого 1995 р. пленум міської ради ветеранів запропонував, зокрема, перейменувати вулицю Коріатовичів на вулицю 50-річчя Перемоги, але міська влада ветеранське звернення до уваги не взяла. Можливо, тому, що на мікрорайоні Жовтневий є вулиця 30 років Перемоги.

Отже, за 130-річну історію (відлік ведемо від 19(31) січня 1874 р., коли в місті урочисто відкрили Новопланівський міст) вулиця мала 6 імен — Князів Коріатовичів, Транспортна (Велика Транспортна дорога на Бессарабію), Банківська, Нероновича, Блюхера, Чкалова, деякі з них — кілька разів. Але врешті повернулася до першоджерел.

Небагато є вулиць, які вміють рости. Вулиця Коріатовичів одна з таких унікумів. Починається вона на Новопланівському мосту, а закінчується... А закінчується там, де сьогодні на сході закінчується місто. А оскільки східна межа Кам’янця потихеньку дрейфує на схід, то й витягується на схід і вулиця. Її перетинає залізнична вітка на Ларгу (відкрита ще 1916 р.), яка ділить вулицю на дві частини — західну новопланівську та східну в селищі Жовтневому. 1947 р. міськрада ухвалила шлях Кам’янець-Подільський — Стара Ушиця вважати продовженням вулиці Чкалова. Сьогодні протяжність західної та східної частин майже зрівнялася. Цікаво, що після міського селища Жовтневого вулиця Князів Коріатовичів плавно (без позначення межі) переходить у... вулицю Князів Коріатовичів, але вже села Жовтневого (до 7 березня 1946 р. Мукша-Китайгородська). Що ж, до Старої Ушиці (куди веде траса) ще далеко, тож перспективу зростати вулиця Коріатовичів має практично необмежену.

Усього два будинки вулиці є пам’ятками містобудування та архітектури, занесеними до Державного реєстру національного культурного надбання. Це банківський комплекс, зведений у 1898—1901 рр. У двоповерховому будинку діяло відділення Держбанку (тепер Укрсоцбанку). А в триповерхівці мешкали працівники Держбанку. 10 грудня 1969 р. у цьому будинку вперше прийняла читачів центральна міська бібліотека, перебравшись сюди з вулиці Ленінградської (тепер Лесі Українки).

Ще одна пам’ятка архітектури могла з’явитися напроти банківського комплексу — на косогорі, де нині стоїть олень. Саме тут наприкінці ХІХ ст. первісно планували звести Пушкінський народний дім. Але не судилося: після тривалих суперечок 15 грудня 1898 р. міська дума відвела під це будівництво 300 квадратних сажнів землі на розі вулиць Богадільницької (тепер Пушкінської) та Бульварної (тепер Шевченка).

А олень на косогорі — це давній символ Кам’янця. Адже легенди навперебій розповідають про братів (зокрема, і князів Коріатовичів), які, полюючи, мимоволі загнали оленів на острів, зачудувалися його красою — і збудували тут місто Кам’янець. Олень на пагорбі стоїть здавна. А коли 1997 р. якісь вар’яти знищили скульптуру, то нового оленя подарував місту скульптор-самоучка Іван Васильович Свідер.

Вулиця Коріатовичів спочатку проходить крізь щільний стрій скверів. Справа це послідовно сквери Васильєва, Гунські криниці, Танкістів. У першому з них поховано генерал-майора інтендантської служби Сергія Васильєва, який загинув 24 квітня 1944 р.

Сквер Гунські криниці в центрі міста знають і люблять усі кам’янчани, адже досить часто на свята саме тут відбуваються концерти. Так, 16 травня 1999 р. у сквері на Дні міста співали Артур Кульпович, Броніслава Совтисик, Іво Бобул. У такі вечори весь простір навколо штучної водойми з фонтаном у центрі густо заповнюється глядачами. Та й у вільний час приємно тут посидіти на лавочці — з другом, з коханою чи наодинці з книгою.

Тільки ось щодо назви скверу, що займає квартал між вулицями Шевченка, Лесі Українки, Князів Коріатовичів і Уральською, часом виникають розбіжності. І в атласі-плані, виданому 2000 р. ППП «Лібріс» за інформаційної підтримки міського управління житлово-комунального господарства, і на плані міста, виданому 2001 р. у Києві державним підприємством «Картографія» (серія «Міста України»), сквер однозначно поіменовано як Гунські криниці. Але на свята оргкомітети з їх проведення чомусь щоразу запрошують нас не до скверу Гунські криниці, а до скверу Водойма (проскакував і варіант — Водоймище).

Як стверджує археолог і краєзнавець Лідія Кучугура, для місцевості, де нині розташувався сквер, «назва «Гунські криниці» широко вживалася в Кам’янці не одне століття». Історик Олександр Сементовський у нарисі «Кам’янець-Подільський» (1862 р.) зазначав, що з усіх джерел і криниць міста найсмачнішою була вода саме з Гунських криниць. Письменник Анатолій Свидницький, який у вересні 1870 р. відвідав Кам’янець у пошуках роботи і зазнав невдачі, у нарисі «Туди й назад» чорними фарбами змальовує місто, де колись учився у духовній семінарії: усе йому тут противне. «Тільки й вода не противна з так званої гунської криниці, — пише в нарисі Анатолій Патрикійович, — але пити її мені не довелося: криниця аж надто далеко за містом, а міст через провалля, що відділяє місто від криниці, зведено не більше ніж на дві третини увись».

І справді, в ті часи до криниць можна було добратися зі Старого міста, тільки здолавши три версти, — об’їзною дорогою через Польські фільварки. А для тих, кому було ліньки чи важко так далеко добиратися за найсмачнішою водою, її на возах доставляли в Старе місто і... продавали. Діжка коштувала від 25 до 85 копійок сріблом. Доступ до Гунських криниць полегшився, коли після 10 років будівництва в січні 1874 р. урочисто відкрили Новий міст.

До речі, 1865 р., коли міст ще тільки почали будувати, було розроблено план упорядкування Гунських криниць. Зокрема, передбачалося влаштувати серію резервуарів і фонтан там, де нині стоїть пам’ятник воїнам-афганцям. Після відкриття мосту дещо із запланованого облаштування Гунських криниць було зроблено. Цікаво, що і в ті часи деякі святкові акції проводили біля Гунських криниць. Так, тут 21 квітня 1893 р. відбувся один із заходів святкування сторіччя входження Поділля до складу Російської імперії, а саме — водохрещення.

Як бачимо, назва «Гунські криниці» має давні корені. Звідки ж узялися сучасні варіанти — «Водойма», «Водоймище»? 1983 р. завершили реконструкцію цього скверу, і саме тоді він «збагатився» на назву «Водоймище». Коли Лідія Кучугура поцікавилася в тодішнього головного архітектора міста Ізяслава Медведовського, чому сквер не назвали «Гунськими криницями», відповідь була простою: «Та ж гуни — це завойовники!»

Якщо дивитися на історію реально, то для наших країв завойовниками були не тільки гуни, але й татари, литовці, поляки, турки, росіяни, німці... Однак одні з цих народів ми вважаємо більшими завойовниками (татари, турки, німці), інші — меншими (литовці, поляки), ще декого (росіян) майже зовсім не вважаємо завойовниками. З багатьма з цих народів ми сьогодні дружимо, навіть 2001 р. запросили до Кам’янця на свято семи культур (себто, культур, близьких кам’янчанам, культур, які зоставили помітний слід у місті).

Гірше з гунами. Цей войовничий кочовий народ, що був у наших краях десь у IV—V ст.ст. н.е. і досяг найбільшої могутності, коли в 434-453 рр. його вождем був Аттіла, невдовзі занепав і розчинився поміж іншими народами. Залишилися про нього скупі відомості в історичних джерелах. Ще менше повезло гунам зостатися в назвах. Український мовознавець, дослідник українських топонімів (назв географічних об’єктів), один з укладачів «Словника гідронімів України» (1979 р.) Олексій Стрижак підкреслює надзвичайну рідкісність топоніма «Гунські криниці». В Україні, за словами Олексія Сильвестровича, є ще тільки одна схожа назва — річка Гунище в Переяслав-Хмельницькому районі Київської області (цю назву 1961 р. зафіксувала експедиція Інституту мовознавства АН УРСР).

Отож, сквер Гунські криниці, вулиця Гунська своїми назвами занурюють нашу пам’ять у глибину віків, коли півтора тисячоліття тому гуни переміщалися з Азії в Європу через нашу місцевість і знайшли тут джерела зі смачною водою. А можливо, ці джерела було знайдено пізніше на місці колишнього гунського табору чи поселення. Давним-давно щезли гуни. Не так давно, але кудись запропастилися і джерела зі смачною водою. Найдовше живе пам’ять...

У сквері Танкістів на постаменті стоїть танк Т-34, який на прохання кам’янчан надіслав Маршал Радянського Союзу Іван Конєв. Проект пам’ятника склав інженер-майор Пінкін. У спорудженні постаменту брали участь місцеві каменотеси. Зокрема, гвардійський значок, серп і молот, написи на камені виконав Владислав Марчевський (відомий ще як кам’янецький довгожитель — помер у січні 1990 р. на 105-му році життя). Пам’ятник танкістам, що визволяли Кам’янець, урочисто відкрили 9 травня 1947 р. А 24 березня 1974 р. тут на могилі невідомого солдата запалав Вічний вогонь. В урочистостях брав участь генерал армії Дмитро Лелюшенко. На жаль, 2 лютого 1993 р. через економічну скруту Вічний вогонь тимчасово погасили й стали запалювати його тільки до дня визволення міста (26 березня) й Дня Перемоги (9 травня). Так тривало 11 років — до 25 березня 2004 р., коли вічне горіння Вічного вогню, нарешті, відновили.

Молодіжний сквер примостився на північно-західному розі вулиць Князів Коріатовичів і Шевченка: вище від центральної міської бібліотеки та відділення Укрсоцбанку, нижче від навчально-виховного комплексу №8. Згадує Ізяслав Медведовський, який упродовж 35 років (у 1954—1989 рр.) працював головним архітектором міста: «Я був автором проекту скверу біля банку. Пригадую, як 1957 року сюди прийшли перші відвідувачі».

12 років сквер був безіменним. Про нього казали: сквер біля банку або сквер біля восьмої школи. Коли 1969 р. у триповерховий будинок №3 на сучасній вулиці Князів Коріатовичів (а тоді Чкалова) перебралася центральна міська бібліотека і 10 грудня прийняла перших читачів, з’явився ще один варіант: сквер біля бібліотеки. Утім, на той час сквер уже понад півроку мав власну назву — Молодіжний. Таке ім’я йому надав міськвиконком 27 травня 1969 р.

Чому Молодіжний? Аргументація виконкому була в дусі того часу. Виявляється, в такий оригінальний спосіб влада відзначила активну участь молоді в соціалістичному змаганні за краще впорядкування міста до сторіччя з дня народження Леніна. Сам ювілей, як відомо, припав на 22 квітня 1970 р., але підготовку до нього розпочали заздалегідь: уже в січні 1968 р. газети зарясніли рубриками «До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».

До речі, в Кам’янці-Подільському вже був Молодіжний сквер. Його 1924 р. на місці звалища заклали учні та студенти міста. Але 9 травня 1947 р. тут урочисто відкрили пам’ятник танкістам, що визволяли Кам’янець, тож відтоді це вже був сквер Танкістів. А вакантна назва «Молодіжний» через 22 роки прислужилася скверові біля банку.

Серед прикметних ознак Молодіжного скверу радянського періоду можна виділити дві. Передусім, це фонтан «Хлопчик із глечиком» у центрі нижньої тераси скверу. Насправді дитячих фігурок було дві, але, звісно, тільки одна з них із глечиком. Знову звернемося до спогадів Ізяслава Медведовського, вміщених у «Кам’янець-Подільському віснику» від 21 липня 1993 р.: «Майже всі ці гарні куточки з’явилися в місті тоді, коли за господаря був Григорій Тонкочеєв. Тоді виділяли чимало коштів на упорядкування міста... Пам’ятаю, скульптури замовляли в Києві, Львові».

Вхід до Молодіжного скверу розташовувався з боку вулиці Чкалова (з 1992 р. — Князів Коріатовичів). Прикрашали вхід дві скульптури левів. Незрівнянне задоволення мали малюки, що з батьками спускалися вулицею Чкалова: адже можна було, тримаючись за татову чи мамину руку, пройтися невисоким кам’яним бар’єром, що відділяв сквер від вулиці, а потім усістися левові на шию...

Друга прикметна ознака Молодіжного — павільйон «Морозиво» на верхній терасі скверу. Ізяслав Ілліч, згадуючи давні дні, не зміг стримати захоплення: «Який прекрасний стояв там павільйон «Морозиво»!» Утім, досить часто бувало так, що в павільйоні можна було купити що завгодно — ковбасу, пиво, вино, цигарки, але тільки не морозиво. Характерною для тих часів є колюча репліка про «Морозиво» без морозива пенсіонера Льва Файвеліса в «Прапорі Жовтня» від 7 липня 1976 р. Як пояснила тоді ошелешеним Льву Соломоновичу та його товаришеві зі Львова буфетниця Тетяна Давидівна, уже кілька років не працює холодильник, а завідувач кафе «Смотрич», якому підпорядкований павільйон, щоразу годує обіцянками про ремонт холодильника... До речі, кафе «Смотрич» тоді розташовувалося з другого боку восьмої школи, біля входу до парку культури та відпочинку; згодом воно стало баром «Десертний», а в наші дні рестораном «Стрілець».

Уже в часи незалежності сесія міськради 11 червня 1993 р. ухвалила продати павільйон «Морозиво» як незавершене будівництво. Орган приватизації призначав аукціони на 28 серпня, 12 жовтня... Але щоразу — через брак заявок — лот на торги не виставлявся. До речі, стартова ціна за павільйон (фактично — за файне місце майже в центрі міста) становила 30 млн. крб. Для порівняння: тоді дарницький формовий хліб вагою 900 г коштував 1000 крб., а долар на «чорному ринку» продавали за 13000 крб.

Найпам’ятнішим днем у житті Молодіжного стало 20 жовтня 1999 р., коли сквер відвідав Президент України Леонід Кучма. Утім, він тоді був ще й кандидатом у Президенти України на другий термін, тож активно курсував українськими просторами. Леонід Данилович відкрив у сквері пам’ятник воїнам-кам’янчанам, які загинули в Афганістані. Це Володимир Атаман із Рихти, Микола Будняк з Устя, Анатолій Вишневський з Гути-Чугорської, Іван Волошин із Колодіївки, Олександр Киценький з Цвіклівців, Василь Клюцук із Панівців, Олександр Ковальчук із Супрунківців, Олександр Олійник із Великозалісся, Сергій Рачковський з Кам’янки, Анатолій Цепреуз із Пудлівців, Валерій Бялковський, Олександр Волощук, Юрій Громовий з Кам’янця-Подільського. На пам’ятнику є лаконічний напис: «До мертвих, і живих, і ненарожденних земляків моїх».

Пам’ятник є безсумнівним витвором мистецтва, та й відкриття його відбулося на найвищому державному рівні. Але від задуму до втілення спливло понад 10 років: дві п’ятирічки з гаком за радянськими мірками. Досить сказати, що питання про встановлення монумента послідовно пройшло через руки аж п’яти керівників виконавчої влади міста — Володимира Крилова, Юрія Москалюка, Михайла Аносова, Анатолія Кучера, Олександра Мазурчака.

Ще в грудні 1988 р. відбувся «круглий стіл», присвячений увічненню пам’яті земляків, які загинули в Афганістані. Тоді було названо три можливих сквери для встановлення монумента — Танкістів, Водойма (нині Гунські криниці), Васильєва. Але невдовзі в суперечці цих трьох переміг четвертий — сквер Молодіжний.

Яким буде пам’ятник, кам’янчани вперше змогли побачити 6 вересня 1989 р. в Ратуші, де відкрилася організована працівниками Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника виставка «Афганістан болить в моїй душі...» У центрі одного із залів було встановлено робочу модель обеліска. Автори — кам’янчани Борис Негода (згодом — заслужений художник України), Володимир Лашко (згодом — заслужений майстер народної творчості України), Олександр Янішевський — творчо підійшли до справи. Ідея створити пам’ятник воїнам-афганцям набула ширшого звучання: митці поставили за мету відтворити в камені скорботу та біль матерів, чиї сини полягли на чужій землі. Тому обеліск виконано як колону матерів, яку метеоритним шквалом перебиває прострілене тіло юнака. А взагалі, це зруйнований храм, велика народна святиня, де мати вічно молить за сина.

На спеціально відкритий рахунок кошти перераховували як окремі громадяни, так і підприємства, організації. За рік удалося зібрати майже 50 тис. крб. Усі ці кошти використали ще 1990 р.: на винагороду авторам моделі пам’ятника, на придбання матеріалів для виготовлення пам’ятника в м’якому матеріалі — гіпсі (зберігався в машинному залі колишньої електростанції біля Замкового мосту), на придбання частини каменю для самого пам’ятника та доставку його з Ямпільського кар’єру.

Складна ситуація в Україні надовго заморозила роботи зі встановлення монумента. Для цього, за даними на серпень 1994 р., потрібно було мати близько 350 млн. крб. (тоді долар на «чорному ринку» продавали вже за 47000 крб.). Тож не дивно, що перший камінь у фундамент майбутнього пам’ятника заклали тільки 20 травня 1997 р. Попри обіцянку міського керівництва відкрити пам’ятник того ж таки року, обіцяного довелося чекати ще ледь не три роки (якщо бути точним — 2 роки 5 місяців).

У зв’язку з відкриттям пам’ятника значних змін зазнав сам сквер Молодіжний. Було знято левів, скульптурну групу на фонтані, зрізано дерева малоцінних порід — акацію, аличу. Залишено тільки хвойні дерева цінних порід — тую західну, ялину колючу сизої форми, тис ягідний. Як висловилася тодішній головний архітектор міста Людмила Скопінцева, «близькість бібліотеки, перехід до паркової зони створює настрій цього скверу як скверу роздумів». Тому-то, на думку Людмили Вікторівни, у сквері «недоцільно розміщувати торговельні павільйони, кав’ярні чи шашличні. Тут можна спорудити й облаштувати клуб воїнів-інтернаціоналістів із меморіальною кімнатою».

На жаль, не прикрашає Молодіжний «обезголовлений» фонтан у центрі скверу. За задумом архітекторів, тут мала би бути водойма зі спокійним плесом. Сподіватимемося, що до 50-річчя скверу, яке припадає на 2007 р., фахівці доведуть до логічного кінця реконструкцію Молодіжного.

Два квартали на схід від Молодіжного скверу (між сучасними вулицями Шевченка й Огієнка) в ХІХ ст. називали Великим торговим майданом. Тепер на нижньому кварталі, який у радянські часи був сквером Котовського, відбудовують храм Олександра Невського, знищений 1935 р., а верхній квартал 16 квітня 1970 р. став площею Леніна, яку 1 червня 1992 р. перейменували на майдан Відродження.

Житлова забудова вулиці Коріатовичів починається від вулиці Огієнка. 2 листопада 1967 р. на перехресті цих вулиць (тоді ще Чкалова та Московської) відкрили стелу «на честь 50-річчя Великого Жовтня». Вона й досі стоїть із серпом і молотом, написом «1917—1967». Хоча є цікава ідея поставити тут непомпезний пам’ятник Симонові Петлюрі: Головний Отаман сидить на лавці й дивиться вдаль. Адже саме при Петлюрі Кам’янець із червня до листопада 1919 р. був столицею (хоч і тимчасовою) Української Народної Республіки, а Симон Васильович провів у Кам’янці в невтомній праці загалом понад 100 днів.

Сучасного вигляду вулиця стала набувати у 1960-х рр. А до того це була, як згадують старожили, типова єврейська вуличка з халупами. Замість них постали довгі коробки п’ятиповерхівок. А на початку травня 1973 р. сюди — уперше в Кам’янці — прийшов природний газ.

Вулиця Коріатовичів надзвичайно багатогранна. За останнє десятиліття щось утрачено, щось набуто. Але приємно, що вулиця досі шанує книголюбів. У жовтні 1969 р. тут у новозбудованому будинку №5, заселеного в квітні 1969 р., відкрили найбільшу в місті книгарню «Кругозір». Сьогодні вона ущільнилася до неможливості, ще й розділилася на дві («Кругозір» і «Книголюб»), але вижила (про решту книгарень, крім «Знахідки», залишилися тільки спогади). Вулицю поповнили й нові точки книготоргівлі. Так, відомий кам’янецький книголюб Олексій Коростіль (1938 — 2002) на розі з вулицею Огієнка започаткував книжковий кіоск «Просвіта». Перебравшись на перший поверх будинку №9, свою книгарню «Книжковий двір» на вулиці відкрило видавництво «Абетка».

У квітні 1986 р. на місці колишніх пивних барів відкрили два затишні кафе «Кавказька кухня» та «Біля самовара».