Рицарі
Головна / Вулиці Кам'янця-Подільського

Вулиця Уральська

Вулиця Уральська з’єднує вулицю Шевченка з проспектом Грушевського. Перетинаючи вулиці Лесі Українки, Огієнка та Гагаріна, вона веде від лісопарку до міського стадіону ім. Григорія Тонкочеєва. Підсумкові показники Уральської, що пробігає крізь чотири квартали, невисокі: зліва — №3, справа — №34. Те, що зліва майже немає будинків, пояснюється просто: вулиця проходить повз два сквери — Гунські криниці й Танкістів.

Вулиця виникла, як і багато інших вулиць Нового плану, у другій половині ХІХ ст. Тоді її назвали Резервуарною, бо поблизу були резервуари джерельної води Гунських криниць.

20 березня 1923 р. Резервуарну, як і низку інших вулиць міста, перейменували. Їй надали ім’я Віталія Примакова, який у січні 1918 р. за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові перший полк Червоного козацтва України. У 1918—1921 рр. Віталій Маркович командував підрозділами Червоного козацтва — бригадою, дивізією, корпусом, воював проти Армії УНР, білого руху Антона Денікіна, Петра Врангеля, загонів Нестора Махна та польських військ.

1935 р. на вул. Примакова, як засвідчують архівні дані, були «Укрсклофарфоротрест» (у будинку №1), ощадна й страхова каси (у будинках №4 і №14), військкомат (у будинку №8), шосейна дільниця (у будинку №16).

11 червня 1937 р. 39-річного комкора Примакова, звинуваченого в шпигунстві, шкідництві й інших гріхах, розстріляли (разом із Михайлом Тухачевським і ще шістьма військовими діячами). Тож кам’янецьку вулицю Примакова перейменували. І назвали вулицею ім. 20-річчя РСМ НКВС (Робітничо-селянської міліції Народного комісаріату внутрішніх справ). Нагадаємо, що радянську міліцію започаткувала постанова НКВС від 10 листопада 1917 р. «Про робітничу міліцію».

У лютому 1942 р. німці повернули вулиці давню назву — Резервуарна. Коли Кам’янець 26 березня 1944 р. визволили від фашистів, то невдовзі, як повідомила газета «Прапор Жовтня» від 18 червня 1944 р., вулицю назвали Уральською. Адже в штурмі Кам’янця найактивнішу участь брали підрозділи 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу, яким командував генерал-майор Євтихій Бєлов. Цей корпус сформувався взимку 1943 р. з ініціативи трудівників Свердловської, Челябінської, Пермської областей, схваленої ЦК ВКП(б). У боях за оволодіння м. Орел корпусу надали наймення «гвардійський». У складі корпусу воював відомий російський поет Михайло Львов (1917 — 1988), який 1944 р. присвятив Кам’янцеві окремий вірш.

До речі, 17 лютого 1967 р. на кам’янецьку мапу повернули вулицю Примакова (первісно, з 1954 р. — Східна). Але 4 листопада 1993 р. її вдруге вилучили з об’єктів міської топоніміки, назвавши Мічурінською (на честь кам’янецького побратима в Росії — міста Мічурінськ).

1 червня 1992 р. міськвиконком, перейменовуючи вулиці Нового плану, спеціальним пунктом зазначив, що Уральську вулицю (як і ще три — Пушкінську, Гагаріна, Шевченка) не перейменовуватиме. Щодо Уральської, то таку її недоторканність топонімічна комісія мотивувала тим, що назви вулиць повинні відображати й новітню історію міста.

На розі Уральської та Шевченка стоїть будинок (Шевченка, 33), в якому раніше був готель «Червоне Поділля». З боку Уральської на будинку є пам’ятна таблиця: «Вул. Уральська найменована на честь воїнів 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу І Українського фронту, визволителів міста Кам’янця-Подільського 25—31 березня 1944 року».

Будинок №2 — це перший корпус міської дитячої художньої школи (другий корпус міститься поруч — у згаданому вже будинку на розі з вул. Шевченка). Школу відкрили 1969 р. завдяки старанням двох чудових художників — Збігнева Гайха та Дмитра Брика. Обидва викладали в школі: Збігнев Казимирович — до виходу на пенсію (1984 р.), Дмитро Іванович — до смерті (15 січня 1992 р.). Спочатку школа працювала в приміщенні бібліотеки на вулиці Ленінградській (нині Лесі Українки), а першим її директором був художник Володимир Антонюк. Але вже в січні 1970 р. художню школу очолив не художник, а господарник, довголітній партпрацівник Юхим Попсуй. І, як не дивно, саме Юхим Васильович за 8 років (помер у липні 1978 р.) поставив художню школу на ноги, забезпечив її високий рівень. Невдовзі школа перебралася на Уральську. У червні 1973 р. перші свідоцтва ро закінчення школи вручили 38 хлопчикам і дівчаткам. Серед них і відомому нині українському художникові Сергію Іванову. В урочистостях із нагоди першого випуску взяла участь заслужений діяч мистецтв УРСР Ірина Беклемішева з Чернівців.

У напівпідвалі будинку №2 орендує кімнати видавничо-поліграфічне підприємство «Апостроф» — піонер приватної поліграфії у місті (підприємство засновано 4 квітня 1994 р., очолює його Ігор Лобашов). У цьому ж будинку поруч з ВПП «Апостроф» орендує кімнати редакція газети «Фортеця». Спочатку це був щомісячний інформаційний бюлетень «Подільський цемент» однойменного акціонерного товариства. Старт бюлетеню 22 грудня 1994 р. дала приватна газета «Подолянин». 4 травня 1996 р. місячник став тижневиком із програмою телебачення, перейшов на самостійні хліби, а з 2 серпня 1996 р. став виходити під сучасною назвою. Незмінно очолює часопис Ольга Жмудовська (спочатку як шеф-редактор бюлетеня, тепер як директор ТзОВ «Фортеця» та головний редактор однойменної обласної газети). «Апостроф» і «Фортеця» оселилися на Уральській восени 1997 р.

У будинку №4а працювало фотоательє. Приміщення продали з аукціону 12 лютого 1997 р. Тепер тут надає фотопослуги ТзОВ «Лінар».

На розі з вул. Лесі Українки стоїть продуктова крамниця №21 «Вогник» (Лесі Українки, 34), ще відома кам’янчанам як «красний магазин». Директором крамниці з листопада 1992 р. працює підполковник у відставці Михайло Файчук — колишній заступник військового комісара Кам’янець-Подільського військкомату. На другому поверсі двоповерхового будинку розташувалися квартири. Будинок постраждав під час Великої Вітчизняної війни. 20 лютого 1946 р. газета «Прапор Жовтня» повідомляла: «У найближчий час буде відремонтовано на Ленінградській вулиці будинок під назвою «Червоний магазин». Тут буде влаштовано магазин, перукарню й житлові квартири».

На розі з вул. Гагаріна стоїть клуб військово-інженерного інституту ПДАТА (колись — Будинок офіцерів). У листопаді 1956 р. тут сеанс одночасної гри на 39 дошках провів міжнародний гросмейстер Сало Флор (1908 — 1983). Саломон Михайлович виграв 31 партію, звів унічию 6 і програв лише дві. У гросмейстера виграли другорозрядники Михайло Гамарник і Я. Гурецький, зіграли внічию Володимир Волков, Георгій Паньков, Юхим Дікштейн, Ю. Балабанов, Рябченко, Іван Рось. Тут у грудні 1969 р. тричі на день упродовж трьох днів зустрічався з глядачами В’ячеслав Котьоночкін — творець знаментитого мультсеріалу «Ну, постривай!». І щоразу зал був переповнений.

У будинку №32 ще донедавна працювали міська та районна прокуратури, аж доки не перебралися в новозбудоване приміщення (Драгоманова, 11), урочисто відкрите 27 листопада 2002 р. Найвідомішим із колишніх прокурорів міста є Владислав Дацюк, який два роки (із жовтня 1993 р. до жовтня 1995 р.) був Генеральним прокурором України. 19 червня 1977 р. його обрали депутатом Кам’янець-Подільської міської Ради. У березні 1980 р. Владислав Володимирович, ставши прокурором Хмельницької області, покинув Кам’янець.

Завершує праву сторону вул. Уральської 12-поверховий будинок (проспект Грушевського, 46), введений в експлуатацію на початку 1990-х рр. У побуті його називають російським словом «Карандаш». Будинок, справді, нагадує олівець. Це корпус ПКБ АСУ (проектно-конструкторського бюро автоматизованих систем управління). ПКБ АСУ як самостійна організація постала 2 січня 1981 р. на базі відділу електромеханічного заводу. Першим директором ПКБ був Василь Ширко (1944 — 1996), тепер організацію очолює Валентин Кашуба. Корпус ПКБ — це другий 12-поверховий будинок у місті (перший — готель «Смотрич» — увели в дію на початку 1986 р.). Звідси 8 червня 1990 р., з нагоди чемпіонату світу з футболу, місто розпочало пробну трансляцію другої загальносоюзної програми телебачення (ЦТ-2).

Оскільки передбачуваного значного розширення ПКБ АСУ не сталося (через економічну ситуацію в державі), більшість поверхів корпусу та два його крила ПКБ АСУ здає в оренду. Сюди в жовтні 1997 р. перебралася й прижилася на шостому поверсі редакція найстарішої у місті газети «Край Кам’янецький» (перше число побачило світ 26 лютого 1930 р. під назвою «Колективіст прикордоння»). У 1944—1991 рр. газету знали як «Прапор Жовтня». Під сучасною назвою виходить з 27 серпня 1991 р. Редактором (нині головним редактором) газети з 31 серпня 1978 р. працює Мар’ян Красуцький — заслужений журналіст України, член Національної Спілки письменників України. 1962 р. на шпальтах газети «За комунізм», яка в березні 1963 р. трансформувалася в «Прапор Жовтня», з’явилися перші фейлетони 22-річного Бориса Уроди. Нині Борис Іванович — один із ветеранів газети, автор двох збірок гумору.

А тепер пройдемося лівою стороною Уральської. Після двох скверів її продовжує університетське містечко, вкраплене в два новопланівські квартали. У першому з цих кварталів це чотириповерховий корпус №4 і двоповерховий корпус №5 університету, в яких розмістився фізико-математичний факультет (Уральська, 1), чотириповерховий корпус №6 університету, що стоїть боком до Уральської (Гагаріна, 52) і обслуговує педагогічний факультет. А в наступному кварталі цю трійку навчальних корпусів органічно доповнюють два п’ятиповерхових університетських гуртожитки — №3 (Уральська, 3) і №1 (проспект Грушевського, 44).

Фізмат розжився на власні «хороми» 1986 р., коли Хмельницький технологічний інститут побутового обслуговування (ХТІПО) передав свої три кам’янцькі корпуси місцевому педінститутові. А спочатку тут поселився Кам’янець-Подільський загальнотехнічний факультет (ЗТФ), відкритий 1962 р. як філія Київського автомобільно-дорожнього інституту. 1967 р. заснували ХТІПО — і кам’янецький ЗТФ став уже його філією.

На фізматі працює доктор фізико-математичних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки за 1996 р., заслужений працівник освіти України Юрій Теплінський.

Гуртожиток №3 на 450 місць звели 1974 р. У ньому діє шаховий клуб «Каїсса» (керівник Олег Манжуловський). Тут, зокрема, у листопаді — грудні 2001 р. пройшла першість міста із шахів (чемпіоном уперше став 16-річний учень педагогічного ліцею Віктор Лічкевич).

Ще 1970 р. архітектори запланували на розі Уральської й Московської (нині Огієнка) звести новий міський Будинок культури. 20 червня 1980 р. міськвиконком виділив під це ділянку площею 1,2 га. Згодом Київський зональний НДІ експериментального проектування розробив для Кам’янця проект МБК на 1600 місць. Керував розробкою український архітектор Георгій Хорхот (син доктора архітектури Олександра Хорхота).У травні 1987 р. IV пленум Спілки архітекторів УРСР, який відбувся в Кам’янці-Подільському, схвалив проект, а в грудні 1988 р. його затвердив Хмельницький облвиконком. Творчий колектив архітекторів став лауреатом Всесоюзного конкурсу на кращий проект 1988 р., зодчим вручили Золоту медаль Спілки архітекторів СРСР.

Про масштаби нового вогнища культури свідчило те, що його загальна корисна площа мала становити 8197 мІ, а знесенню підлягало 14 одно- і двоповерхових житлових будинків. Будівництво нового МБК (з адресою — Уральська, 14) запланували на початок 1990 р. Але час працював уже проти «будови віку». Ще й кам’янчанин Михайло Романов 30 січня 1990 р. статтею «Палац серед злиднів» у «Прапорі Жовтня» підклав дров до багаття — дискусія на шпальтах газети тривала 4 місяці. У квітні 1990 р. за дорученням голови Спілки архітекторів УРСР Ігоря Седака доктор архітектури Микола Дьомін, директор НДІ теорії та історії архітектури й містобудування, оглянув будинки, які мали знести у зв’язку з будівництвом МБК, і зауважив, що негоже руйнувати історичну забудову Нового плану. І хоч жителів із будинків, запланованих під знесення, відселили, і навіть розгорнули підготовку до будівництва, проте місто так і не збагатилася сучасним палацом культури. Зате Уральська надовго збагатилася порожніми «будинками з привидами». Настільки надовго, що 2 листопада 1996 р. місцевий гуморист Штефко Непийвода (Анатолій Михайлюк) вистрілив по них фейлетоном у «Кам’янець-Подільському віснику».