Вулиця Гагаріна

Вулиця Гагаріна, хоч і досить довга, але серед п’яти основних новопланівських меридіанів найкоротша. Вона простягнулася на 10,5 кварталу — від вулиці Північної до території військово-інженерного інституту ПДАТА. Для порівняння: вулиця Огієнка розкинулася на 13 кварталів, вулиці Шевченка та Лесі Українки — на 18. Про проспект Грушевського і говорити нічого — настільки він довгий.

Первісна назва вулиці, що виникла в другій половині ХІХ ст., — Лагерна. Адже в середині ХІХ ст. тут (у південній частині майбутніх проспекту Грушевського та вулиці Гагаріна) розташовувався літній табір (російською — лагерь) військ кам’янецької залоги. А ще цю заміську частину називали Солдатською слобідкою. 2(14) жовтня 1859 р. літній військовий табір у Солдатській слобідці оглянув надзвичайно високий гість — російський імператор Олександр ІІ. Тоді в слобідці перебували Низовський піхотний полк і гарнізонний батальйон. Прийнявши рапорти командирів полку та батальйону, Олександр ІІ оглянув шеренги солдатів, їх намети. Офіцери гарнізонного батальйону, безумовно, знали про прочуханку, завдану 1842 р. командирові цього підрозділу батьком царя — Миколою І. Тож цього разу одягли солдатів у нове обмундирування, змусили її до блиску вичистити зброю, взуття, навчили добре шикуватися в шеренгу, стояти «на караул». Вигляд і брава виправка солдатів залоги настільки сподобалися цареві, що того ж дня він підписав рескрипт із подякою командирові батальйону за старанну службу, наказав видати нижнім чинам, які мають медалі чи інші відзнаки, по 3 рублі сріблом, решті — по 50 копійок.

За часів Російської імперії були дві спроби перейменувати Лагерну вулицю, але обидві виявилися безрезультатними. Спочатку, 18(30) серпня 1875 р., міська управа на засіданні міської думи запропонувала назвати вулицю Київською. Резон у цьому був, адже дві паралельні магістралі, розташовані на захід від Лагерної, були тоді Петербурзькою та Московською вулицями. Але з якихось причин вулицю так і не перейменували. 11(24) лютого 1914 р. комісія з відзначення в місті століття з дня народження Тараса Шевченка запропонувала міській думі перейменувати Лагерну на вулицю Шевченка. Через заборону відзначати ювілей поета назву вулиці й цього разу не було змінено.

У радянський час російська назва вулиці «Лагерная» без перекладу перекочувала в українську мову. Українізація назви обмежилася українізацією закінчення — Лагерна. На чисто український варіант «Табірна» забракло чи то духу, чи то знань. Правда, до війни вулицю двічі перейменовували, але без особливого успіху. Спочатку Лагерну назвали вулицею Робітфаку. Потім вона стала вулицею Постишева.

Нагадаємо, що Павло Постишев із січня 1933 р. став особистим представником Сталіна в Україні з необмеженими повноваженнями. Він, зокрема, розгромив українське національне відродження, був одним із головних організаторів голодомору в Україні. Незважаючи на вірну службу режимові, все ж у лютому 1938 р. Павла Петровича виключили з ВКП(б), незабаром заарештували, а 26 лютого 1939 р. розстріляли. Звісно, вулиці Постишева в Кам’янці-Подільському негайно повернули давню назву — Лагерна. До речі, після реабілітації Постишева вулиця його імені знову повернулася на кам’янецьку мапу, правда, в іншому місці: 17 лютого 1967 р. «на ознаменування 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції» ім’я вірного служаки режиму надали Ботанічній вулиці (з 16 вересня 1993 р. це вулиця Івана Крип’якевича).

Після польоту в космос 12 квітня 1961 р. першої людини — Юрія Гагаріна — для вулиці Лагерної нарешті знайшлося достойне ім’я: ще у квітні 1961 р. вона стала вулицею Гагаріна. 1 червня 1992 р. міськвиконком, перейменувавши 10 з 19 вулиць Нового плану, спеціально виділив групу з чотирьох вулиць, які не підлягають перейменуванню. Серед них була й вулиця Гагаріна.

11 квітня 1966 р. на ознаменування п’ятиріччя першого польоту людини в космос на вулиці Гагаріна вперше в Кам’янці-Подільському було проведено день рідної вулиці. Після того низка кам’янецьких вулиць підхопила та поширила по місту ініціативу вулиці Гагаріна. Так, того ж таки 1966 р. відбулися свята вулиць Котовського, Франка.

На вулиці розташовані два корпуси держуніверситету — №3 (Гагаріна, 47) і №6 (Гагаріна, 52). Сьогодні обидва корпуси належать педагогічному факультетові. Корпус №3 — двоповерхове приміення із флігелем і садом — перейшов у розпорядження педінституту 1956 р., коли в Кам’янці-Подільському закрили педучилище. Спочатку тут розмістили факультет фізичного виховання, а у флігелі — чоловічий гуртожиток. У вересні 1963 р. сюди перевели факультет педагогіки та методики початкового навчання. Заснований 1960 р., факультет три роки тіснився у холодному флігелі на вулиці Карла Маркса (нині Татарська) у Старому місті. 20 лютого 1968 р. факультет перейменовано на факультет підготовки вчителів початкових класів. У вересні 1968 р. він розпочав підготовку вчителів із спеціальності «Музика» за навчальним планом музично-педагогічного факультету. У 1968—1969 рр. тут навчався Микола Горбаль — український поет, політв’язень, лауреат премії імені Василя Стуса (1992 р.), народний депутат України (1994—1998 рр.). Закінчивши 1973 р. Львівську консерваторію, на факультеті викладала гру на скрипці (до переходу в Київський інститут культури) Софія Майданська — українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач. Дебютувала 1977 р. збіркою віршів «Мій добрий світ».

Корпус №6 дістався педінститутові 1986 р., коли в місті закрили загальнотехнічний факультет Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування.

Двоповерховий будинок (Гагаріна, 50) 2005 р. відзначив 43-річчя: тут у липні 1962 р. відкрили їдальню №11 міськзмішторгу на 200 місць. Згодом їдальню перетворили на кафе «Поділля». 26 січня 2000 р. у кафе «Поділля» на вечорі вшанування кращих спортсменів 1999 року вперше прозвучав спортивний гімн Кам’янця-Подільського (музика Миколи Мельника, слова Василя Столяренка).

Будинок №54 (на розі з вулицею Уральською) відомий кам’янчанам як Будинок офіцерів. Тепер це клуб військово-інженерного інституту ПДАТА. Тут у листопаді 1956 р. провів сеанс одночасної гри на 39 дошках міжнародний гросмейстер Сало Флор. Саломон Михайлович виграв 31 партію, звів унічию 6 і програв лише дві. Зокрема, у гросмейстера виграв другорозрядник Михайло Гамарник, зіграли внічию Володимир Волков, Георгій Паньков, Юхим Дікштейн, Іван Рось.

12 червня 1966 р. у Будинку офіцерів співав знаменитий український дует Петро Ретвицький і Олександр Таранець. А в грудні 1969 р. тут тричі на день упродовж трьох днів зустрічався з глядачами В’ячеслав Котьоночкін — творець знаменитого мультсеріалу «Ну, постривай!». І щоразу зал був переповнений.

108-квартирний житловий будинок наприкінці вулиці (Гагаріна, 89) заселено 1994 р. Його збудувало проектно-конструкторське бюро автоматизованих систем управління (директор Василь Ширко) при пайовій участі ще кількох організацій, зокрема НВО «КАММЕД». Усім працівникам ПКБ АСУ, які стояли на черзі, 19 січня 1994 р. вручили ордери на поселення в цьому будинку, чим ліквідували в організації квартирну чергу.

Оскільки вулицю Гагаріна увінчує військовий навчальний заклад, то й розповідь про неї завершимо короткою історією цього закладу. Отже, 31 серпня 1967 р. у Кам’янці-Подільському урочисто відкрили військово-інженерне командне училище. Його першим начальником (до 1983 р.) був генерал-майор Василь Єрмаков (1921 — 1991). При ньому 1969 р. училище стало вищим військовим навчальним закладом.

Для створення училища багато зусиль доклав Віктор Харченко, 1965 р. призначений начальником інженерних військ Міністерства оборони СРСР, з 1972 р. — маршал інженерних військ. 10 січня 1975 р. Віктор Кіндратович загинув при виконанні службових обов’язків. Тож 24 березня 1975 р. Кам’янець-Подільському вищому військово-інженерному командному училищу надали ім’я маршала Харченка. Біля училища встановлено його бюст (автор — львівський скульптор Дмитро Крвавич).

19 січня 1992 р. курсанти та офіцери училища вперше присягнули на вірність народові України. 9 травня 1992 р. на території училища відкрито меморіал у пам’ять його випускників, які загинули в Афганістані. 20 червня 1993 р. у торжествах із нагоди 25-го випуску в училищі взяв участь начальник інженерних військ України генерал-майор Володимир Безродний.

18 червня 1995 р. відбувся останній випуск Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища ім. маршала інженерних військ Харченка. Далі заклад функціонував як військово-інженерний факультет Подільської державної аграрно-технічної академії. Так тривало до 24 січня 1998 р., коли Кабінет Міністрів України постановив військово-інженерний факультет ПДАТА перетворити на військово-інженерний інститут при ПДАТА. 12 квітня 2002 р. інститут відвідав військовий аташе Канади в Україні Мішель Лефевр. І, нарешті, 12 березня 2003 р. Кабмін уточнив назву закладу, викинувши з неї прийменник «при». Відтоді це військово-інженерний інститут ПДАТА (з 13 липня 2004 р. — ПДАТУ).