Рицарі
Головна / Вулиці Кам'янця-Подільського

Вулиця імені Шевченка

Це одна з найдовших вулиць Нового плану, яка простяглася від вулиці Північної (колишньої північної межі міста) до вулиці Південної на Руських фільварках. Відома з другої половини ХІХ ст., коли місто запрагнуло нових обширів і через Новопланівський міст, урочисто відкритий 19(31) січня 1874 р., рішуче ступило на нові землі. Давня назва вулиці — Бульварна (спочатку навіть Новобульварна), оскільки вона пролягла попри закладений 1864 р. на захід від неї Новий бульвар. 1913 р., коли царська династія Романових урочисто святкувала 300-річчя свого дому, вулицю гордо нарекли Романовським проспектом (це був перший проспект у Кам’янці-Подільському). Але 26 лютого (11 березня за новим стилем) 1918 р. на засіданні міської думи меншовик Саркісов із соціалістичної фракції запропонував перейменувати Романовський проспект на проспект Тараса Шевченка. Цю пропозицію одноголосно схвалили. Відтоді, як би в місті не змінювалася влада, відібрати у вулиці ім’я Кобзаря ніхто не посмів. Забрали тільки статус проспекту. Деякий час це була Шевченківська вулиця, доки не усталився сучасний варіант — вулиця імені Шевченка.

На півночі вулиця плавно переходить у Хмельницьке шосе. Правда, 5 червня 1947 р. міськвиконком ухвалив шлях Кам’янець-Подільський — Проскурів вважати продовженням вулиці Шевченка. Але недовго вулиця була такою довгою. Плутанина в нумерації домоволодінь, що виникла внаслідок цього, змусила виконком 15 квітня 1950 р. скасувати попередню ухвалу й назвати продовження вулиці Шевченка Проскурівським шосе. 1954 р. Проскурів перейменували на Хмельницький — тож і шосе невдовзі стало Хмельницьким.

Вулиця Шевченка довго мала статус головної святкової магістралі: 1 травня та 7 листопада на ній відбувалися урочисті демонстрації — від міського Будинку культури до вулиці Чкалова (нині Князів Коріатовичів). Але 14 квітня 1970 р. на новосформованому центральному майдані міста встановили пам’ятник Леніну — і престижний статус головної святкової магістралі негайно перебрала вулиця Чкалова.

Важливим днем у житті вулиці, як і всього міста, стало 19 травня 2000 р., коли Кам’янець приймав Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій». Серед гостей були віце-прем’єр-міністр України Микола Жулинський, голова Національної Спілки письменників України Юрій Мушкетик, народний артист України Анатолій Паламаренко. Саме тоді на вулиці Шевченка біля міського Будинку культури урочисто відкрили погруддя Тараса Шевченка — відрадно, що молодого (скульптор Богдан Мазур). Адже Тарасу Григоровичу восени 1846 р., коли він тиждень перебував у Кам’янці-Подільському як художник за завданням археографічної комісії, тоді було тільки 32 роки.

Протяжність вулиці Шевченка — 16 кварталів. Її підсумкові показники: непарні номери — 113, парні — 46. На вулиці 8 будинків є пам’ятками містобудування та архітектури: 4 — національного значення, а 4 — місцевого. За кількістю пам’яток із вулицею Шевченка не може зрівнятися жодна з новопланівських вулиць. Вулиця також є однією з найзеленіших, а на півдні ще й найтихіших у місті. Вона проходить повз парк культури та відпочинку, дендропарк, ботанічний сад, низку скверів — Молодіжний, Смирнова, Васильєва, Гунські криниці.

На півночі вулицю розпочинає будинок №2, на якому є таблиця з портретом Шевченка та написом: «Ця вулиця носить ім’я українського Кобзаря Т. Г. Шевченка». Автор пам’ятного знака — місцевий художник Дмитро Брик (1921 — 1992). У дворі будинку №2 раніше стояв будиночок, в якому наприкінці 1943 р. від рук гестапівців зрадницьки загинув керівник міської антифашистської підпільної організації Олександр Павлюк (1915 — 1943).

Рухаючись на південь, ми пройдемо через невелике студентське містечко Подільської державної аграрно-технічної академії (ПДАТА). До 2 листопада 1995 р. це був сільськогосподарський інститут. Його відновили в місті після 20-річної перерви постанвою Ради Міністрів СРСР від 26 жовтня 1954 р. (заняття розпочалися в лютому 1955 р.). А початок усьому поклав відкритий 22 жовтня 1919 р. сільськогосподарський факультет Кам’янець-Подільського державного українського університету. Кам’янець став шостим містом в Україні (після Києва, Одеси, Львова, Харкова й Херсона), де готували фахівців із вищою сільськогосподарською освітою. Факультету відвели будинок колишньої двокласної єпархіальної жіночої школи. Першим деканом факультету був Сергій Бачинський. Самостійний сільськогосподарський інститут створили 26 лютого 1921 р. Наступного року йому «на честь п’ятиріччя Великого Жовтня» надали ім’я Карла Маркса. Перший випуск відбувся 1924 р. Василь Пальчевський (випускник 1924 р.) став професором Білоцерківського сільгоспінституту, Олексій Квасницький (1925 р.) — академіком АН УРСР, Героєм Соціалістичної Праці, Вадим Лехнович (1926 р.) — доктором сільськогосподарських наук; під час ленінградської блокади він тяжко голодував, але разом з іншими співробітниками Всесоюзного науково-дослідного інституту рослинництва зберіг знамениту на весь світ колекцію картоплі.

1922 р. в сільськогосподарському інституті відкрили робітничий факультет, який у 1922—1929 рр. підготував для вищої школи 205 чоловік. Тут, зокрема, навчалися письменник Терень Масенко (1903 — 1970), літературознавець Григорій Костюк (1902 — 2002).

15 квітня 1930 р. сільськогосподарський інститут розділили на два: інститут технічних культур, який готував агрономів (1933 р. приєднали до Житомирського сільськогосподарського інституту) та зоотехнічний інститут, який готував зоотехніків (1935 р. перевели до Херсона).

Справа побачимо гуртожиток (Шевченка, 12), трохи нижче — головний корпус академії (збудований 1965 р. — на честь 50-річчя радянської влади, як сповіщала колись меморіальна дошка), за ним — стадіон, якому 20 лютого 2004 р. міськрада надала ім’я Юрія Покотильського (у 1957—1982 рр. він працював на кафедрі фізичного виховання інституту і, зокрема, 16 років її очолював, зробив дуже багато для створення спортивної бази навчального закладу).

23 роки (1957—1980 рр.) інститут очолював Семен Сербін, 19 років (1983—2002 рр.) — Михайло Самокиш, при якому інститут став академією. 4 червня 2002 р. ректором ПДАТА призначено Миколу Бахмата. Значний доробок у розвитку сільськогосподарської науки та, зокрема, селекції, насінництва й вирощування гречки має професор Олена Алексєєва, яка працює в інституті з 1971 р. 21 березня 2000 р. Президент України призначив Олені Семенівні як видатному науковцеві довічну державну стипендію. Відому у світі наукову школу імунології репродукції створив професор Валентин Яблонський. Він першим у місті став академіком — 1992 р. його обрали дійсним членом Академії наук вищої школи України. У 1994—1998 рр. Валентин Андрійович був народним депутатом України. Випускником інституту є народний депутат України (з 1994 р.) Йосип Вінський.

До складу академії входять технікум ПДАТА (ним 1 липня 1997 р. став Кам’янець-Подільський радгосп-технікум), військово-інженерний інститут ПДАТА (до березня 2003 р. — військово-інженерний інститут при ПДАТА). 14 січня 1997 р. на базі проблемної лабораторії гречки створено інститут круп’яних культур. 25 березня 2002 р. створено інститут післядипломної освіти, 7 березня 2003 р. реорганізовано агрономічний факультет в інститут агротехнологій, а факультет механізації сільського господарства — в інститут механізації та електрифікації сільського господарства.

У ПДАТА з листопада 1997 р. виходить багатотиражка «Поле» (з 2002 р. «Вісник академії»). Її попередницею була газета «Західно-Український господарь», перше число якої сільгоспінститут випустив у січні 1925 р.

В актовому залі навчального закладу відбулося чимало цікавих зустрічей, зокрема — з українськими композиторами. Так, у травні 1967 р. тут виступав Анатолій Кос-Анатольський, 4 березня 1970 р. і 24 травня 1971 р. — Олександр Білаш. Під час останнього візиту з Олександром Івановичем до студентів завітали поет-пісняр Михайло Ткач і співак Віктор Женченко.

Названі вище споруди не такого вже й давнього часу. Зате два будинки зліва, які теж належать ПДАТА, — це найдавніші новопланівські споруди, пам’ятки містобудування та архітектури національного значення. 1865 р. сюди зі Старого міста перебралася православна Подільська духовна семінарія. У головному корпусі семінарії — найбільшому тодішньому кам’янецькому будинкові, зведеному у 1861—1865 рр. у стилі російського класицизму, були класи (в семінарії навчалися 6 років), а також жили вихованці, які утримувалися в семінарії на кошти єпархії. У меншому й розташованому нижче будинку, зведеному 1865 р., був гуртожиток (бурса) для тих вихованців, що оплачували самі своє утримання.

Семінарію закінчили: видатний дослідник Поділля Євтим Сіцінський (1881 р.), видатний організатор шашкового руху в Росії Павло Бодянський (1877 р.), видатний український композитор Микола Леонтович (1899 р.), відомий український діяч, автор спогадів «Під сонцем Поділля» Віктор Приходько (1905 р.), автор ще одних надзвичайно цікавих і цінних спогадів «На розпуттях (до історії одного покоління)», виданих 1976 р. у Нью-Йорку, Василь Гарбар (1919 р.), український політичний діяч, журналіст Олександр Саліковський, який разом із Симоном Петлюрою редагував у Москві журнал «Украинская жизнь» (1910—1917 рр.).

У 1899—1904 рр. у семінарії навчався один із найбільших і найталановитіших українських поетів Володимир Свідзинський (1885 — 1941). 1904 р. семінарію закінчив його старший брат — Георгій Свідзинський. Він організував у семінарії великий струнний оркестр і був його диригентом. Георгій розпочав композиторську діяльність, писав оперу, готувався вступати до консерваторії, захоплювався також скульптурою, астрономією, а в дитинстві написав кілька оповідань. Але того ж таки 1904 р. надзвичайно талановитий юнак, захворівши на черевний тиф, помер. У 1900—1906 рр. у семінарії навчався український історик мистецтва, дослідник мистецької спадщини Тараса Шевченка Кость Широцький (1886 — 1919). У 1901—1907 рр. у семінарії навчався український зоолог Василь Храневич — автор підручників для вищих шкіл «Курс загальної зоології» (1930 р.), «Курс систематики тварин» (1932 р.). У 1919—1921 рр. у семінарії навчався український літературознавець, провідний дослідник творчості Павла Грабовського Олександр Кисельов (1903 — 1967).

У семінарії також навчалися активний учасник визвольних змагань українського народу 1917—1920 рр., перший український губернський комісар на Поділлі Григорій Степура (1881 — 1944), журналіст і письменник Павло Богацький (1883 — 1962), диригент і педагог Олекса Приходько (1887 — 1977), дослідник історії Поділля Іван Шипович.

У семінарії з 1871 р. викладав, а у 1874—1884 рр. був її ректором відомий український історик, етнограф, краєзнавець Поділля Митрофан Симашкевич. Працював у семінарії спочатку помічником інспектора (1867—1868 рр.), а тоді викладачем (до 1886 р.) ще один подільський краєзнавець, історик, етнограф, один із фундаторів Кам’янецького давньосховища старожитностей (нинішнього історичного музею-заповідника) Микола Яворовський. Викладачем семінарії (1864—1902 рр.) і, зокрема, її ректором (1892—1900 рр.) був Михайло Багинський — історик релігії Поділля і, зокрема, Подільської духовної семінарії. У 1893—1903 рр. у семінарії історію викладав Опанас Неселовський — майбутній професор богослов’я Кам’янецького університету. У 1901—1905 рр. помічником інспектора семінарії працював відомий український громадсько-політичний, культурний і церковний діяч Володимир Чехівський, який мав надзвичайний вплив на поширення в семінарії українського духу. Так, випуск 1904 р. (до речі, сотий випуск Подільської духовної семінарії) зважився на нечуване: на випускній віньєтці замість портретів архієрея і семінарського начальства розмістив у центрі портрети Чехівського, Тараса Шевченка та Миколи Костомарова.

У семінарії на храмове свято Івана Богослова (26 вересня за старим стилем) і на масляну проводилися традиційні бали, на які запрошвали вихованок духовної жіночої школи, гімназисток, панночок із міста. Домову церкву святого апостола та євангеліста Івана Богослова в головному корпусі семінарії влаштували одразу ж — 1865 р. У 1892—1893 рр. її значно розширили з вівтарного боку й увись.

Під час Першої світової війни семінарію двічі евакуювали: 1914 р. до містечка Костянтиноград Полтавської губернії, 1917 р. — до Лубен. У часи Директорії УНР (1919—1920 рр.) у головному корпусі семінарії розташовувалася Експедиція заготовок державних паперів. Тут друкували українські гроші. Коли 16 листопада 1920 р. місто остаточно захопили більшовики, то наступного року вони ліквідували семінарію. 1921 р. приміщення духовної семінарії передали сільськогосподарському інституту (тут, зокрема, розміщувався і згадуваний уже робітфак).

12 грудня 2002 р. у рамках святкування 125-річчя з дня народження Миколи Леонтовича на колишньому корпусі семінарії відкрито меморіальну дошку. Автор пам’ятного знака — заслужений художник України Борис Негода, а виготовив дошку відомий у місті творчий тандем — заслужений майстер народної творчості Володимир Лашко та Леонід Киселюк. В урочистому відкритті взяли участь відомі дослідники життя та творчості Леонтовича — кандидат мистецтвознавства Валентина Кузик (Київ), доктор мистецтвознавства Володимир Іванов (Миколаїв).

У будинку №16 у 1938—1939 рр. жив другий секретар Кам’янець-Подільського обкому ЛКСМУ Іван Бугайченко, згодом учасник підпільної боротьби з фашистами на Житомирщині. У грудні 1942 р. гестапівці схопили його і 14 січня 1943 р. живим закопали в землю. 1965 р. Іванові Федоровичу посмертно надали звання Героя Радянського Союзу. У Кам’янці-Подільському на будинку, де він жив, була меморіальна дошка. Але 1987 р., передавши дошку на зберігання в ЖЕК, цей двоповерховий житловий будинок знесли. 1992 р. тут постав уже 5-поверховий будинок, але пам’ятну дошку так і не відновили.

У будинку №18, що на розі з Пушкінською вулицею, у 1959—1974 рр. жив і працював Микита Годованець (1893 — 1974), завдяки якому Кам’янець став, за влучним висловом Сергія Воскрекасенка, столицею байки. 25 вересня 1983 р. на будинку напередодні 90-річчя з дня народження Микити Павловича урочисто відкрили меморіальну дошку. Її автор — народний художник України, лауреат Шевченківської премії Еммануїл Мисько.

У цьому ж будинку жив журналіст і літературознавець Юхим Альперін (1924 — 1977), який 1972 р. в Інституті літератури ім. Шевченка АН УРСР захистив кандидатську дисертацію «Українська радянська байка та творчість Микити Годованця». Цікаво, чи було ще колись так, щоб здобувач наукового звання та об’єкт його дослідження жили в одному будинку? Син Юхима Йосиповича Михайло Альперін (народився 7 листопада 1956 р.) став відомим джазовим музикантом, у 1983—1984 рр. грав у знаменитому ансамблі «Арсенал» Олексія Козлова, нині викладає джазове фортепіано, сольфеджіо, імпровізацію у Вищій музичній академії в Осло.

Нинішній міський Будинок культури (Шевченка, 20) збудували у 1899-1900 рр. з нагоди 100-річчя з дня народження великого російського поета Олександра Пушкіна. Уперше Пушкінський народний дім, як його спочатку називали, гостинно відчинив двері 3(16) січня 1901 р. — на ялинку зібралося 300 хлопчиків і дівчаток, яких привітали губернатор і міський голова.

1917 р. у Пушкінському домі часто збиралися військові. Так, 10(23) квітня тут виступив військовий міністр Тимчасового уряду й лідер октябристів Олександр Гучков. А 7(20) травня у Пушкінському домі розпочав роботу перший з’їзд представників Південно-Західного фронту, який тривав два тижні. З промовами виступили найвідоміші російські військові діячі Олексій Брусилов, Лавр Корнілов, Борис Савінков, військовий міністр Тимчасового уряду (наступник Гучкова на цій посаді, а згодом голова Тимчасового уряду) Олександр Керенський, від більшовиків — прапорщик Микола Криленко, майбутній нарком юстиції СРСР.

У травні 1918 р. згорів театр у Старому місті, тож постановка усіх вистав перекочувала до Пушкінського дому, який стали називати театром, а з середини 1919 р. Шевченківським театром.

15(28) листопада 1917 р. у цих стінах член УЦР Іван Горемика-Крупчинський оголосив Третій універсал Української Центральної Ради, яким 7(20) листопада в Києві було проголошено Українську Народну Республіку. Тут не раз виступали високі радянські гості, скажімо, 29 серпня 1921 р. Християн Раковський, Михайло Фрунзе, Дмитро Мануїльський, Мирон Владимиров, Володимир Затонський, 12 березня 1922 р. Михайло Калінін, Григорій Петровський, 25 липня 1936 р. знову Григорій Петровський. З цих діячів меморіальною дошкою вшанували тільки тандем двох старост — Калініна та Петровського, які 1922 р., щоб поліпшити збирання продподатку в губерніях, найзабезпеченіших хлібом, прибули до міста на чолі агітаційного потяга «Жовтнева революція». 10 грудня 1989 р. тут перший мітинг провели місцеві рухівці. 1990 р. у МБК відбулися останні за радянських часів звітно-виборчі компартійні конференції — 27-а районна (3 листопада) і 40-а міська (17 листопада).

І просто не злічити найвідоміших акторів, співаків, письменників, які виступали в цих стінах. У квітні 1926 р. на кам’янецьцій сцені у низці вистав зіграв видатний український актор Панас Саксаганський. 1940 р. у постановці окремих вистав музично-драматичного театру ім. Петровського, який працював тоді в Кам’янці-Подільському (1941 р. його перевели до Проскурова) брали участь видатні українські актори й режисери Амвросій Бучма, Гнат Юра. У деяких виставах були задіяні видатні українські співаки Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Паторжинський, українські актори Юрій Шумський, Олександр Крамов. У лютому 1981 р. з глядачами зустрічалися популярні кіноактори Сергій Філіпов, Олег Янковський, Олександр Збруєв і Володимир Тотосов. Наприкінці 1972 р. у МБК за один день три концерти дав Йосип Кобзон, 6—7 грудня 1989 р. виступала Едіта П’єха, 11—12 листопада 1991 р. — артисти Московського театру естради Борис Брунов, Клара Новикова. 20 грудня 1987 р. у МБК відбулися концерти рок-гурту «Електроклуб» з участю композитора Давида Тухманова, солістки Ірини Аллегрової. Тут виступали майже всі найвідоміші українські співаки: зокрема, Микола Гнатюк (2—3 лютого 1988 р.), Оксана Білозір (23 лютого 1994 р.), Павло Зібров (13 червня 1995 р.), Ірина Білик і гурт «Скрябін» (23 жовтня 1995 р.), Марина Одольська (5 листопада 1996 р.), Микола Свидюк із програмою «Доня, моя донечко...» (14 листопада 1996 р.), Віктор Шпортько (14 лютого 1997 р.), Олександр Пономарьов із програмою «Перша і остання любов» (31 березня 1999 р.), Віктор Павлик (30 квітня 1999 р.). У 1943—1944 рр. тут працював видатний український співак Борис Гмиря.

23 липня 1978 р. у МБК Валентина Леонтьєва провела запис 25-ої телепередачі надзвичайно популярного циклу «Від усієї душі». Перша програма Центрального телебачення СРСР показала передачу 16 вересня.

15 грудня 1985 р. у МБК сеанс одночасної гри проти 46 місцевих шахістів провів міжнародний гросмейстер Юхим Геллер (1925 — 1998). Почесної нічиєї добилися 11 учасників сеансу. Серед них і наймолодший — учень середньої школи №13 Олександр Фінкель, який через 10 років сам став міжнародним гросмейстером (другим із уродженців Кам’янця-Подільського, першим 1962 р. такого успіху добився Леонід Штейн).

1991 р., коли Україна виборювала незалежність, великий вплив на кам’янчан мали виступи у МБК народних депутатів України Лариси Скорик (21 лютого) і Левка Лук’яненка (18 листопада).

Не обминули МБК й бізнесові вітри. Так, 3 липня 1991 р. тут презентували Кам’янець-Подільську універсальну товарно-сировинну біржу (перший директор Юрій Шабага), провели її перші торги. 23 січня 1993 р. у МБК відбувся перший у місті й області приватизаційний аукціон: продано дві крамниці, два кіоски й ательє.

Директором МБК з 1985 р. працює співак, аранжувальник Петро Ситник. Тут столітні ювілеї святкували міська бібліотека (15 січня 1966 р.), медичне училище (29 травня 1976 р.), історичний музей-заповідник (17 травня 1990 р.), міська дитяча музична школа (2 травня 2003 р.) і сам міський Будинок культури (23 березня 2001 р.), 50-річчя — газета «Прапор Жовтня» (1 березня 1980 р.) і середня школа №9 (12 грудня 1986 р.), 70-річчя — училище культури (26 травня 2000 р.). А ЗОШ №1, яка веде відлік від чоловічої гімназії, відсвяткувала навіть 170 річчя (31 жовтня 2003 р.). Але найбільший ювілей, відсвяткований у МБК, — це 900-річчя Кам’янця-Подільського: 23 грудня 1962 р. з цієї нагоди відбулося ювілейне засідання міської Ради з представниками громадських організацій.

При МБК діє самодіяльний народний театр.

4 вересня 1982 р. облвиконком вніс колишній Пушкінський дім до Списку пам’яток містобудування та архітектури місцевого значення.

Будинок №17 збудували наприкінці ХІХ ст. Тут, у будинку Готесмана, свого часу працювало Кам’янець-Подільське відділення Селянського Поземельного банку, яке очолював Пармен Авраменко. Згодом приміщення перейшло до зв’язківців. Зокрема, 1937 р., коли Кам’янець став обласним центром, тут розмістили обласне управління Міністерства зв’язку. Коли 22 квітня 1982 р. у центрі міста відкрили сучасний Будинок зв’язку, відділення на вул. Шевченка стали називати старою поштою. 1988 р. з ініціативи дирекції центру електрозв’язку №5 відновлено давній вигляд будинку — за зразок узято фотографію 1910 р.

11 грудня 1984 р. облвиконком вніс будинок №17 на вулиці Шевченка до Списку пам’яток містобудування та архітектури місцевого значення.

Квартал будинків між вулицями Драгоманова та Данила Галицького до війни належав 23-му прикордонному загонові. Зокрема, тут у 1923—1939 рр. розташовувалися штаб (у будинку №25), особливий відділ. Почесними прикордонниками загону були Володимир Ленін, Йосип Сталін, Максим Горький, Іван Папанін. У квітні 1958 р. на будинку №25 встановили меморіальну дошку про перебування в Кам’янці-Подільському в 1923—1939 рр. двічі Червонопрапорного прикордонного загону (автор — український різьбяр зі Львова Юрій Амбіцький). Згідно з ухвалою міськвиконкому від 21 січня 1993 р. «Про ліквідацію застарілих символів нашої держави» дошку демонтували. У листопаді 1998 р. міськвиконком, зваживши на звернення ветеранів-прокордонників, ухвалив відновити дошку.

У наступному кварталі на місці будинку №27 стояла двоповерхова будівля контрольної палати. У перші роки радянської влади тут розміщувався особливий відділ ОДПУ (об’єднаного державного політуправління). 1939 р. будівлю розібрали й звели триповерховий будинок міліції. Сьогодні тут розміщується міськвідділ міліції. Райвідділ міліції і служба безпеки перебралися звідси в окремі будинки.

Шевченка, 22. Колись біля входу до парку культури та відпочинку стояла чайна №1. Після капітального ремонту та розширення будинку тут 1 травня 1957 р. відкрили ресторан «Дніпро», шеф-поваром якого працював Григорій Філатов. Потім це були їдальня №7, кафе «Смотрич». Після реконструкції тут улітку 1987 р. відкрили бар «Десертний». 3 липня 1991 р. у барі відбулося перше засідання клубу ділових людей, згодом відбувалися торги Кам’янець-Подільської універсальної товарно-сировинної біржі. Бар не працював із лютого 1996 р. — і 13 травня 1997 р. його продали з приватизаційного аукціону. Тепер тут розміщується ресторан «Стрілець».

Будинок №24 збудували у 1882—1884 рр. — сюди зі Старого міста перевели Маріїнську жіночу гімназію. Тут училися зірки оперної сцени Лідія Липковська, Зінаїда Рибчинська, художниця Ольга Жудіна (до речі, малювання та креслення гімназисткам викладав її батько — художник Дмитро Жудін), майбутня мати видатного українського поета Миколи Бажана — Галина Поржецька, майбутня професійна революціонерка Євгенія Шліхтер (а в гімназії Женя Лувищук), відома українська громадська діячка Олімпіада Пащенко. Під час Першої світової війни тут був військовий шпиталь, який навесні 1916 р. відвідав імператор Микола ІІ. Навіть збереглося фото, як імператорський кортеж від’їжджає від шпитального будинку.

Згідно з розпорядженням повітового відділу наросвіти від 29 грудня 1920 р. гімназію перетворили на Другу трудову школу. У ній 1922 р. навчався майбутній російський письменник, Герой Радянського Союзу Антон Бринський. У Другій трудовій школі навчався генерал-майор артилерії Олексій Горлінський. Його відзначено найвищою нагородою США — Хрестом «Легіон честі».

З 28 березня до 3 квітня 1944 р. у цьому будинку розміщувався штаб оборони міста, який очолював генерал-майор Євтихій Бєлов, майбутній Герой Радянського Союзу. Тут від осколка ворожої бомби 30 березня загинув полковник Михайло Смирнов, його поховали у сквері навпроти штабу.

15 липня 1944 р. будинок закріпили за учительським інститутом, який через чотири роки реорганізували в педагогічний. Тут вуз перебував до 1949 р. У цих стінах у січні 1947 р. почалася діяльність на посаді директора інституту Івана Зеленюка, який очолював вуз до трагічної смерті в грудні 1966 р. У вересні 1944 р. сюди викладачем західної літератури та іноземної мови прийшла Євгенія Гінзбург, яка у грудні 1947 р. першою з викладачів захистила кандидатську дисертацію. Тут після війни рік учився майбутній байкар Іван Сварник. Тут також гризли граніт науки Микола Довгань, Борис Кушнір, Лука Ништа — майбутні викладачі рідного вузу.

1949 р., коли інститут перевели до Старого міста, будинок віддали середній школі №8 (нині НВК №8). Тут, зокрема, 8 класів закінчив майбутній російський композитор і співак Аркадій Укупник. У школі навчався джазовий піаніст Михайло Альперін. Випускником школи є майстер спорту з городків Юрій Пушкарьов. 1965 р. СШ №8 закінчила кандидат філологічних наук Ельвіра Симонова-Болоніна. 1966 р. СШ №8 закінчив Юрій Теплінський — доктор фізико-математичних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки й техніки за 1996 р. Випускник школи Сергій Дужев (1949 — 2002) працював директором школи-інтернату №2, загальноосвітньої школи №5. А 1968 р. СШ №8 закінчив український шаховий композитор Анатолій Василенко — чемпіон світу (1994—1997) і срібний призер чемпіонату світу (1998—2001) в складі збірної України. 1983 р. СШ №8 закінчив заступник голови Кам’янець-Подільської міськради (1990—1992) Ігор Земськов. Випускником школи був капітан-лейтенант ВМФ Росії Олег Насіковський, який загинув, коли 12 серпня 2000 р. у Баренцовому морі затонув російський атомний підводний крейсер К-141 («Курськ»). 28 січня 2002 р. Олега Йосиповича поховали в Кам’янці-Подільському на алеї слави міського кладовища. 11 років у цій школі малювання та креслення викладав відомий різьб’яр, майстер народної творчості Анатолій Бедункевич.

Будинок колишньої Маріїнської гімназії є пам’яткою містобудування та архітектури національного значення.

Проминувши два сквери — Молодіжний і Васильєва, побачимо будинок №26. Його збудували у 1897—1898 рр. за проектом петербурзьких архітекторів під казенну палату. У 1920—1923 рр. у цьому будинку розміщувався повітовий ревком (про що колись сповіщала меморіальна дошка), згодом окружний і навіть обласний виконком, 1944 р. військовий шпиталь, а після війни міськкоми КПУ та ЛКСМУ (до переїзду в новий адмінбудинок). У цьому будинку працювали два найвідоміші перші секретарі міськкому КПУ Григорій Тонкочеєв і Олександр Лісовий (з 1980 р. Лєсовой).

Був варіант на південь від казенної палати звести Пушкінський дім, але, як кажуть, карта не лягла — і ділянку виділили в іншому місці.

Якщо будинок №26 є пам’яткою архітектури та містобудування національного значення, то розташовані навпроти будинки №35 і №37, в яких тепер розміщуються дві міські дитячі школи — відповідно музична та хорова, є, згідно з ухвалою облвиконкому від 11 грудня 1984 р., пам’ятками місцевого значення. Це колишні інститут щеплення віспи (№35) та лікарня для бідних (№37).

Безплатну лікарню для бідних у місті відкрили 1884 р. при безпосередній участі двох чудових лікарів — докторів медицини Юзефа Ролле (1830 — 1894) і Едмунда Фаренгольца (1840 — 1912). Як зазначає в монографії «Юзеф Антоній Ролле: життя, діяльність, творчість» (2002 р.) Стефанія Баженова, лікарня забезпечувала належний поліклінічний огляд і госпіталізацію хворих, а її неодмінним завідувачем був Юзеф Ролле. Він утримував заклад власним коштом і коштом друзів-меценатів, забезпечив його необхідним обладнанням, безкоштовним медичним обслуговуванням, ліками та харчуванням хворих. Лікарем-консультантом лікарні для бідних був, як засвідчують адрес-календарі 1895, 1900, 1904 рр., Едмунд Фаренгольц.

Ініціатива Ролле сприяла й тому, що наявні в місті пункти щеплення віспи перетворили на інститут щеплення віспи.

Під час Першої світової війни в нинішньому будинку музичної школи перебував, як зазначає краєзнавець Сергій Шкурко, штаб Південно-Західного фронту. Головнокомандувачами армій цього фронту були генерал від артилерії Микола Іванов (до 17 березня 1916 р.), генерал від кавалерії Олексій Брусилов (до 21 травня 1917 р.), потім дуже недовго (до 10 липня 1917 р.) генерал-лейтенант Олексій Гутор, а ще менше (10—18 липня 1917 р.) генерал від інфантерії (піхоти) Лавр Корнілов. 7(20) липня 1917 р. штаб Південно-Західного фронту відвідав генерал-лейтенант Павло Скоропадський, тоді командир 34-го армійського корпусу, а невдовзі (у квітні — грудні 1918 р.) останній гетьман України. Він послідовно мав розмови з генералом-квартирмейстером штабу Миколою Раттелем, начальником штабу Миколою Духоніним і, нарешті, із новопризначеним головнокомандувачем арміями фронту Лавром Корніловим. Зокрема, Лавр Георгійович настійливо вимагав від Павла Петровича українізувати його 34-й корпус, а через півтора тижні, 18(31) липня, віддав про це відповідний наказ. До речі, у травні 1993 р. місто відвідала донька гетьмана — Олена Отт-Скоропадська. Вона побувала в педінституті, оглянула місто, зустрілася з членами «Подільського братства».

Після остаточного встановлення в місті радянської влади в цьому будинку розмістився повітовий комітет КП(б)У (про що колись сповіщала меморіальна дошка). З травня 1921 р. до травня 1922 р. його секретарем був відомий український поет Іван Кулик. Одночасно Іван Юліанович редагував газету «Червона правда» (виходила з 1 вересня 1921 р. до 11 травня 1922 р.; за 8 місяців побачило світ рівно 200 чисел), викладав історію в інституті народної освіти. І при такій завантаженості ще й писав вірші. Серед них найвідомішим є «Зелене серце». Недарма Кулика назвали комсомольцем із зеленим серцем (26 січня 1922 р. під час секретарювання в Кам’янці йому виповнилося 25 років). Після Великої Вітчизняної війни до 1954 р. у будинку розміщувався міськком партії.

Міська дитяча музична школа, перш ніж оселитися в будинку №35, пройшла довгий і складний шлях. Її ще 1903 р. заснував польський і український скрипаль, педагог, диригент, композитор Тадей Ганицький (1844 — 1937). Тож 2 травня 2003 р. у міському Будинку культури музична школа урочисто відзначила сторіччя. А за місяць до цього, 8 квітня 2003 р., міськрада надала закладу ім’я його засновника Тадея Ганицького. Серед найвідоміших вихованців школи згадувані вже співак і композитор Аркадій Укупник (випускник 1967 р.), джазмен Михайло Альперін (1971 р.), а також піаністи Юрій Кот (1981 р.) і Євген Карафін (1987 р.), диригент хору ім. Платона Майбороди Національної радіокомпанії України Леся Тимковська (1975 р.), знаменитий кам’янецький дует Тамара Плющ і Петро Ситник (випускники 1967 р.). Випускники музичної школи проявили себе не тільки в галузі музики, але й досягли висот і в інших сферах діяльності, як, наприклад, народний депутат України (з 2002 р.) В’ячеслав Дубицький, заступник голови Хмельницької облдержадміністрації Анатолій Роздобудько, головний лікар Кам’янець-Подільської центральної районної лікарні Аркадій Флаксемберг. Директором музичної школи з 1968 р. працює Анатолій Кравцов. Викладач по класу скрипки Броніслава Совтисик відома також як виконавиця надзвичайно популярної пісні «Приїжджайте частіше додому» (музика Анатолія Горчинського, вірш Миколи Луківа), засновниця Всеукраїнського фестивалю дитячої творчості «Стара фортеця» (перший відбувся 7—8 жовтня 2000 р.).

Розташована по сусідству дитяча хорова школа значно молодша: її відкрили 2 січня 1992 р. на базі дитячої хорової капели «Журавлик». Фундатором школи та її незмінним директором є Іван Нетеча. Перший випуск школи відбувся 25 червня 1996 р. — у МБК свідоцтва вручили 51 дівчині та одному юнакові. До речі, цей юнак — Євген Геплюк, успішно навчаючись у Національній музичній академії, вже зарекомендував себе як талановитий піаніст.

А тепер кілька слів про будинок №33 на розі з вулицею Уральською. Він має 4-поверхову центральну частину на розі вулиць і два 3-поверхові крила вздовж кожної з вулиць. Зведено будинок на початку 1950-х рр. Тут раніше розташовувався готель «Червоне Поділля» із чайною. Сьогодні в крилі з боку вулиці Уральської розташовується другий корпус міської дитячої художньої школи (перший корпус поруч — Уральська, 2), а також сюди перебрався перший в області приватний загальноосвітній заклад — ліцей «Антей» (працює з вересня 1994 р., незмінний директор Інна Блажкова).

У будинку №41 нині розмістився районний центр культури та мистецтв. А далекого 1912 р. тут, у будинку Крайза, обладнали кінозал «Гігант» на 200 місць. Його назвали так неспроста, адже проти перших кам’янецьких кінотеатрів, що з’явилися 1901 р., — «Бомонду» (35 місць) і «Міньйону» (25 місць), це, справді, був гігант. Та й «Ілюзіон», відкритий пізніше на вул. Олександрівській (тепер Соборній) на місці сучасного актового залу будівельного технікуму, мав тільки 100 місць. У радянський час «Гігант» перейменували на «Новий світ». Фільми були німі. Сеанси супроводжувала гра на роялі. У кінобудці був тільки один кінопроектор французької фірми «Пате». Після кожної частини зупинялися, щоб перезарядити проектор. 1932 р. під час сеансу загорівся фільм і згорів разом із кіноапаратом.

Кінотеатр «Новий світ» на клопотання Всеукраїнського фотокінокомітету від 19 липня 1927 р. перейменували на «Держкіно імені Войкова». Адже незадовго до цього, 7 червня 1927 р., у Варшаві вбили 38-річного повноважного представника СРСР у Польщі Петра Войкова.

До 1934 р. кінотеатр добудували й перепланували. Частим гостем, шефом кіно був Володимир Затонський. Після реконструкції у кінотеатрі оформили фойє, концертний і читальний зали, газетний кіоск, буфет, вестибюль із двома касами. Перед кіносеансами на естраді грав симфонічний оркестр, яким керував Зденек Комінек (перший концерт оркестру відбувся 28 вересня 1935 р.). В апаратній установили два кінопроектори для безперервного показу фільмів. Через рік для показу звукових фільмів кінотеатр модернізували, до кінопроекторів додали звукові блоки й підсилювач.

Під час окупації фашисти демонстрували тут свої фільми для німецької залоги та 1—2 рази на тиждень — для населення. Під керівництвом юного Вілена Поворіна (1926 — 1942) підпільно-диверсійна партизанська група готувала вибух у залі під час сеансу для командного складу німецької залоги. Але в групу проник провокатор — і в червні 1942 р. майже всіх юних патріотів фашисти розстріляли. На початку 1944 р. гітлерівцям уже було не до кіно: вони в залі кінотеатру тримали коней, а в березні спалили його.

У квітні 1944 р. кінотеатр ім. Войкова тимчасово перебрався в колишній клуб учителів, пізніше — у клуб прикордонників на вул. Ленінградській (тепер Лесі Українки). Кінотеатр на вул. Шевченка відбудували за проектом Миколи Масловського. 7 січня 1950 р. він запрацював як новий кінотеатр (тодішня адреса — Шевченка, 47), а згодом під назвою «Родина». Першим показали фільм «Сталінградська битва» (7—8 січня — першу, а 8—13 січня — другу серію). 7 січня 1950 р. відновив виступи перед сеансами симфонічний оркестр під орудою Зденека Комінека. Після смерті маестро (2 листопада 1950 р.) оркестром керував Василь Белім, нові пісні та романси виконувала його дружина — Віра Дніпрова. Після того, як 9 липня 1961 р. Василь Олексійович трагічно загинув, останнім керівником оркестру (до 1963 р.) був Костянтин Голубовський. 1 серпня 1959 р. в кінотеатрі «Родина» запрацював літній кінозал на 550 місць з денною кінопроекцією.

1961 р. кінотеатр ім. Войкова на вул. Ленінградській реконструювали та назвали «Дружбою», а кінотеатру на вул. Шевченка навесні 1964 р. повернули ім’я Войкова. У кінотеатрі запроваджували новинки — широкоекранний (з 30 червня 1958 р. — «Партизанська іскра»), широкоформатний (з 20 лютого 1967 р. — друга серія кінофільму «Війна та мир») показ. Тут відбувалися зустрічі з відомими кіноакторами. Так, 14 грудня 1966 р. разом з іншими діячами кіно перед глядачами виступив Іван Миколайчук, у березні 1972 р. про свої ролі в кіно розповідав Броніслав Брондуков.

Коли в грудні 1975 р. відкрили кінотеатр «Юність», кінотеатр ім. Войкова перепрофілювали на дитячий. Оскільки поруч були дитячі художня й музична школи (1992 р. до них додалася ще й хорова), а внизу в парку був майданчик із дитячими атракціонами, то сформувалося своєрідне дитяче містечко.

Середина 1990-х рр. характерна майже повним занепадом міської кіномережі. Для кінотеатру на вул. Шевченка порятунком стало його перепрофілювання на районний Будинок культури (урочисто відкрито 16 квітня 1997 р.), якому згодом надали статус Центру культури й мистецтв. 11 лютого 1997 р. тут відбулася презентація муніципального духового оркестру відділу культури районної держадміністрації (художній керівник і диригент Микола Тихоліз).

У будинку №49, де тепер розміщується міська санепідемстанція, у 1904—1907 рр. юрист Шатуновський відкрив водолікарню.

Цікаву історію має і будинок №61, де нині працює дитячо-юнацька спортивна школа №1. На перспективному плані забудови Нового міста, датованому 1842 р., тут показано лютеранську кірху. Але спливло аж 56 років, доки цю ділянку таки виділили лютеранській громаді, яка наприкінці ХІХ ст. налічувала до 300 чоловік. Громада за три роки збудувала церкву. 1901 р. кірху урочисто відкрили. Однак у 1930-х рр., оскільки парафіян було мало, кірху закрили, а її приміщення використовували як склад. Під час війни будинок зазнав значних пошкоджень. Відкрита в місті у вересні 1951 р. ДЮСШ спочатку тіснилася в приміщенні середньої школи №2 і тільки 1965 р. розжилася на власне приміщення в колишній кірсі. Найзнаменитіші вихованці спортивної школи — футболісти Володимир Капличний (1944 — 2004), захисник ЦСКА і збірної СРСР, і Володимир Булгаков (1946 — 2003), який 17 серпня 1969 р. у складі львівських «Карпат» забив переможний гол у фіналі Кубка СРСР.

6 січня 1990 р. місцеві рухівці на вулиці Шевченка навпроти ДЮСШ №1 провели перший мітинг на свіжому повітрі (попередній мітинг — перший в історії місцевого Руху — відбувся 10 грудня 1989 р. теж на вулиці Шевченка, але в приміщенні МБК). Відтоді на півроку тихий відтинок вулиці напроти спортшколи став постійним місцем проведення рухівських мітингів (міськрайонну організацію Руху тоді очолювали викладач педінституту Віктор Притуляк, а потім робітник Віктор Смоляренко). Зокрема, 20 січня 1990 р. тут мітингом «Збруч — ріка єднання» вперше в радянський час було відзначено в місті День соборності України.

Будинок №65 знаменитий тим, що належав видатному українському зоологові Петру Бучинському (1852 — 1927) — засновникові Подільського товариства дослідників і любителів природи (1911—1916 рр.), першому деканові фізико-математичного факультету Кам’янець-Подільського університету (з 1918 р.), ректорові інституту народної освіти (1922—1923 рр.). У будинку на Шевченківській вулиці професор жив, готувався до лекцій, обдумував наукові праці. У липні 1922 р., коли місто урочисто відзначало 70-річчя професора, повітвиконком постановив денаціоналізувати будинок (тодішня адреса — Шевченка, 73), у якому проживає Бучинський, і віддати його у власність шановному професорові. У глибині подвір’я будинку, де він жив, Петра Миколайовича і поховали 19 вересня 1927 р. Ще на початку 1960-х рр. тут була могила, навколо неї жива огорожа, а тепер — тільки рівне місце... Поруч з колишнім будинком Бучинського (біля ботанічного саду) збудовано готель-ресторан (Шевченка, 67).

Центральний парк культури та відпочинку, що розкинувся майже на 4 квартали вздовж вулиці Шевченка — між вулицями Пушкінською та Князів Коріатовичів, займає 9,8 га. Його, як і Новопланівський міст, заклали 1864 р. і назвали Новии бульваром (на відміну від Старого бульвару, заснованого ще 1831 р. в Старому місті). 1867 р., згідно з розпорядженням губернського правління, тут стали насаджувати дерева: спочатку тополю, білу та жовту акацію, згодом дуби, клени, ясени. Першим садівником бульвару був Северин Ковальський. А завершив упорядкування Нового бульвару новий міський садівник (з 1899 р.) Кіндрат Приходько.

Найкращою прикрасою Нового плану назвав Новий бульвар Юхим Сіцінський у книзі «Кам’янець-Подільський» (1895 р.). 15 лютого 1900 р. міська дума висловилася за те, щоб Новий бульвар назвати Пушкінським. Подільська «Просвіта» на чолі з Костем Солухою, заснована навесні 1906 р., на Новому бульварі часто влаштовувала українські гуляння. Перше з них відбулося 3(16) червня 1906 р.

9 квітня 1936 р. міському паркові культури та відпочинку надали ім’я Леніна (це ім’я автоматично відпало 1991 р.). 2001 р. група інтелігенції міста запропонувала, щоб парку надали ім’я Шевченка. З двох пам’ятників, що були в парку, залишився тільки монумент на честь 50-річчя ВЛКСМ, відкритий у жовтні 1968 р. (автори — Сергій Гайх і Семен Розенштейн). А пам’ятник Леніну стояв тут у 1932—1941 рр. і у 1946—1991 рр.

У парку працював Зелений театр. 1961 р. у парку в переобладнаному залізничному вагоні відкрили кінотеатр «Малятко» на 50 місць.

У 1990-х рр. улюблене місце відпочинку кам’янчан стало занепадати. Закрився танцмайданчик (знаменита «Клітка»). 23 липня 1995 р. згоріло приміщення, в якому була більярдна, а ще раніше вели запеклі поєдинки місцеві шахісти.

У парку впродовж 1960—1984 рр. сеанси одночасної гри провели кілька відомих радянських шахістів. Так, улітку 1960 р. сеанс на 26 дошках провів майстер спорту з Москви Віктор Люблінський. Він виграв 18 партій, 5 звів унічию, а програв викладачам педінституту Кравченку, Берлянду, вчителю середньої школи Зубову. Тоді ж Віктор Олександрович дав у місті ще три сеанси. У червні 1971 р. він провів сеанс на 12 дошках. У майстра виграли викладач сільськогосподарського інституту Леонід Кохан і студент педінституту Олександр Кшановський, внічию зіграла викладач сільськогосподарського технікуму Алла Церук. Улітку 1979 р. у парку сеанс одночасної гри проти двох десятків місцевих шахістів провів майстер спорту зі Львова Віктор Желяндінов. Єдину поразку йому завдав учитель із Сахкаменя Віктор Кулик. Він же й Іван Петров у серпні 1984 р. перемогли міжнародного майстра з Москви Йосипа Ватникова, який давав сеанс одночасної гри на 18 дошках.

Дендропарк, що простягнувся вздовж вулиці Шевченка аж до Руських фільварків, має площу 23,7 га. Його заклав на початку ХХ ст. Кіндрат Приходько (батько відомих українських діячів Віктора та Олекси Приходьків), який з 1899 р. працював у Кам’янці-Подільському міським садівником. Під його керівництвом робітники, здебільшого хлопці та дівчата з близьких до Кам’янця сіл — Колубаївці, Безнісківці (тепер Абрикосівка) — висаджували дерева. До речі, Кіндрат Приходько завершив упорядкування закладеного раніше Нового бульвару.

Наприкінці вулиці — від будинку лісгоспзагу (Шевченка, 30) до вулиці Франка — залишилися сліди редутів (земляних укріплень), збудованих у 1793—1795 рр. російськими військовими інженерами.