Вулиця Соборна

Це одна з центральних вулиць міста. Вона пролягла із заходу на схід як одна із сестер-паралелей Нового плану (сьогодні їх від Північної до Південної вулиці маємо аж 20). Соборна з’єднує вулицю Шевченка з проспектом Грушевського та перетинає вулиці Лесі Українки, Огієнка та Гагаріна. Отже, простяглася Соборна всього на 4 квартали. Тож її підсумкові показники дуже скромні: останній непарний номер — 33, парний — 18. До того ж, нинішня нумерація будинків має значні прогалини. Так, зліва після №9 (Будинок зв’язку) одразу ж йде №19 (торговельний комплекс «Центральний» на розі з вулицею Огієнка). Така ж «дірка» є й справа, де після №4 (готель «Смотрич») маємо №12 (колишня «пожежка»). Зате, скажімо, будинок на розі з вулицею Гагаріна (де розмістився виставковий салон історичного музею-заповідника) має №29а. Та й новозбудована і відкрита 4 жовтня 2003 р. крамниця «Ідея» фігурує під №12/1.

Цікаво порівняти сучасний стан Соборної з її станом на початку 1960-х рр. Так, 1962 р. на лівій стороні вулиці було вдвічі більше будинків — від №1 до №47 без пропусків, причому де-не-де на один номер припадало кілька будинків. Зокрема, під №29 тіснилося аж 6 будинків (№№ 29, 29а, 29б, 29в, 29г, 29д). Звісно, це були не звичні нині багатоповерхові коробки, а хатинки, від яких сьогодні й сліду не лишилося. Безслідно вивітрився з вулиці й відчутний тоді, а подекуди навіть ще на початку 1970-х, єврейський дух.

Давня назва вулиці, сформованої в другій половині ХІХ ст., після відкриття 1874 р. Нового мосту — Лагерний провулок. Адже спочатку Новий план обмежувався зі сходу вулицею Лагерною (ця давня назва нинішньої вулиці Гагаріна дожила аж до 1961 р.). І, звісно, куценьку вулицю, що вела до неї, назвали, не довго думаючи, Лагерним провулком.

Тільки на початку ХХ ст. провулку надали статус вулиці, яку назвали Олександрівською. Адже на її початку на високому пагорбі — найвищій точці Нового плану — звівся православний храм Олександра Невського. Він став містобудівною домінантою Нового плану. Спроектували храм архітектори Мойсей Баллог та Іван Калашников. Ще в серпні 1875 р. для збору коштів на будівництво храму заснували Олександро-Невське опікунство. Але тільки 2(14) травня 1891 р., нарешті, урочисто заклали храм. Двічі призначали остаточні дати його відкриття — 1893 р. (до сторіччя приєднання Поділля до Росії), 1895 р. (до сторіччя утворення в Поділлі самостійної єпископської кафедри). Але освятили храм тільки 24 листопада (6 грудня) 1897 р. Він не відсвяткував і 40-річчя: 1936 р. войовничі атеїсти висадили храм у повітря.

Ще одну вагому підставу величати вулицю Олександрівською дало перебування в місті російського імператора Олександра ІІ. 2(14) жовтня 1859 р. він побував на майбутньому Новому плані. Спочатку цар оглянув літній військовий табір у Солдатській слобідці (на місці південної частини нинішніх проспекту Грушевського та вулиці Гагаріна). Саме російське слово «лагерь» пізніше дало назву Лагерній вулиці, а відтак і Лагерному провулку. На жаль, у радянський час про український відповідник «Табірна» не згадали — тож дотягнула Лагерна вулиця аж до вікопомного польоту в космос Юрія Гагаріна. А Лагерний провулок, зникши в одному місці, згодом відродився в іншому й досі «прикрашає» мапу Нового плану (відходить від Північної вулиці паралельно до вулиці Гагаріна).

Оглянувши війська, цар подався на пустир (нинішній майдан Відродження), де довго мовчки милувався чудовою панорамою міста. А далі вислухав пропозицію подільського губернатора Володимира Пфелера збудувати на місці пустиря будинки для канцелярії начальника губернії, губернського правління, всіх присутствій, казенної палати (губернського органу Міністерства фінансів), Кам’янецького відділення Держбанку. «Кращого місця для нового центру Вашого міста годі й шукати», — погодився Олександр ІІ. Правда, після відкриття Нового мосту тут розмістили базар, а присутственні місця — вже радянські (міськком КПУ та міськвиконком) — постали аж 1970 р.

У радянський час вулиці надали ім’я Котовського. Григорій Іванович (1881—1925) був відомим більшовицьким військовим діячем, за тодішньою термінологією — героєм громадянської війни. Німці, окупувавши місто, в лютому 1942 р. повернули вулиці давню назву — Олександрівська. Але, звісно, після того, як у березні 1944 р. радянські війська визволили Кам’янець, ім’я Котовського автоматично повернулося до вулиці.

Сучасну назву вулиця набула 1 червня 1992 р., коли міськвиконком очищав Новий план від занадто більшовицьких чи імперських імен. Соборною її назвали в пам’ять про храм, який раніше прикрашав початок вулиці. І хоч він формально не був соборним, тобто головним храмом міста, але цілком відповідав ще одному значенню слова «собор» — велика церква. І ніби навздогін за назвою невдовзі, навесні 1998 р., православний люд узявся відновлювати сам собор.

Іменувати Соборною вулицю, на якій стоїть собор, є давньою кам’янецькою традицією. Саме так свого часу в Старому місті називали вулицю П’ятницьку, коли соборною була церква Іоанна Предтечі. Пізніше, коли колишній кармелітський костел переобладнали під собор Ікони Казанської Божої Матері, Соборною назвали нинішню вулицю Татарську. Втім, доля обох староміських соборів — старого та нового — виявилася такою ж печальною, як і їх новопланівського побратима — їх теж знищили в 1930-х рр. Тож нинішня Соборна вулиця (вже третя в історії міста) береже пам’ять не тільки про Олександро-Невський, а й про всі кам’янецькі зруйновані собори. Навіть більше: в наш важкий час щоразу нагадує, як важливо берегти соборність України, єдність держави.

У суперечці міських вулиць про те, яка з них є центральнішою, Соборна досить упевнено набирає бали. І якщо проспект Грушевського та вулиця Князів Коріатовичів беруть гору як магістралі з дуже жвавим автомобільним рухом, то Соборна знайшла переконливий аргумент не меншої сили — головна пішохідна вулиця міста. Тим паче, що веде вона до центрального міського ринку. Тож недарма численні крамниці, кафе щедро заповнили Соборну вулицю. Тут знайшли притулок відділення п’яти банків. На Соборній розташувався готель «Смотрич» (відкрито 1986 р.) і майже на Соборній (боком до неї) — готель «Україна» (відкрито 1960 р.). До речі, готель «Україна» запланували триповерховим, четвертий ж поверх з’явився з ініціативи тодішнього першого секретаря міськкому КПУ Григорія Тонкочеєва, за що бюро обкому КПУ відзначило його... доганою. Про силу Соборної вулиці свідчить й те, що «чорний» вхід до міськвиконкому з її боку давно вже став головним, а задуманий архітекторами та втілений будівельниками парадний вхід з боку майдану — «чорним». І лиш формально адмінбудинок досі приписано до майдану Відродження.

Розпочинається Соборна вулиця... могилою. В ній спочиває 42-річний командир 29-ої гвардійської мотострілецької бригади полковник Михайло Смирнов. Він загинув 30 березня 1944 р. від осколку німецької авіабомби, коли перебував на командному пункті в приміщенні колишньої Маріїнської жіночої гімназії (нині — головний корпус навчально-виховного комплексу №8). Комбрига поховали в північно-західному кутку скверу напроти командного пункту. Після війни на могилі Михайла Семеновича встановили пам’ятник.

Місце знищеного собору посів сквер, який називали то іменем Котовського (за тодішньою назвою вулиці), то іменем похованого в сквері Смирнова. 1937 р. тут звели літнє кафе «Чайка». У центрі скверу встановлювали новорічну ялинку. У північно-східному кутку скверу деякий час діяла крамниця «Квіти». Напівзруйновані кафе та крамницю 1993 р. винесли на приватизацію. Їх придбало ТОВ «Антей» (директор Ігор Твердохлєбов), але потім безкоштовно передало викуплені ділянки церковній громаді відроджуваного храму.

Соборна, 1. Будинок на розі вулиць Шевченка та Соборної збудували в 1897—1901 рр. Його спорудженням керував губернський архітектор Віктор Канакотін. Тут розміщувалася міська управа (прабабка нинішнього міськвиконкому). Будинок мав два поверхи. Третій звели в радянський час, коли в 1930-1932 рр. приміщення перебудували за проектом архітектора Чіарова.

16(29) вересня 1911 р. тут відбулося перше засідання Подільського товариства дослідників і любителів природи, створеного з ініціативи Петра Бучинського. Товариство діяло до 1916 р., а очолював його Бучинський. Він же редагував наукові записки товариства.

У радянський час у будинку міської управи розмістився цукроварний технікум, який діяв у місті з березня 1921 р. Тут же був і агрономічний технікум. У березні 1923 р. ці технікуми об’єднали в хімічний, якому надали приміщення в корпусі колишньої гімназії Славутинської.

Майже чотири роки це був найголовніший будинок новоствореної Кам’янець-Подільської області, виділеної 22 вересня 1937 р. зі складу Вінницької області: тут до квітня 1941 р. (доки обласний центр не переїхав до Проскурова) господарював обком КП(б)У. Правда, спочатку це було організаційне бюро ЦК КП(б)У по Кам’янець-Подільській області. Його очолював Степан Олексенко (1904—1976), з жовтня 1937 р. також — член Особливої трійки УНКВС Кам’янець-Подільської області. 28—31 травня 1938 р. відбулася перша обласна партійна конференція. На першому пленумі, що відбувся після неї, першим секретарем Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У обрали Олександра Власова (1902—1944), який очолював обласну партійну організацію до окупації області німцями, другим — Михайла Груленка, який перед війною очолив Станіславську партійну організацію, створену 1939 р. У цьому будинку в лютому 1939 р. розпочалася діяльність у Кам’янці-Подільському Григорія Тонкочеєва (1904—1991) — спочатку на посаді секретаря обкому з пропаганди. Згодом він був першим секретарем міськкому КПУ (1953—1962 рр.), головою міськвиконкому (1964—1968 рр.).

14 березня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Рада народних комісарів СРСР видали постанову про перенесення обласного центру з Кам’янця-Подільського до Проскурова. Через півмісяця (31 березня) з’явилася постанова №26 облвиконкому та бюро обкому КП(б)У «Про затвердження плану переїзду і розташування обласних організацій у м. Проскурові», яку підписали голова облвиконкому Андрій Ковбасюк і перший секретар обкому КП(б)У Олександр Власов. Будинок обкому партії в Кам’янці-Подільському передали військовим. Натомість у Проскурові військові передали приміщення під обком партії. Переїзд обкому відбувся за один день. Вранці секретарі обкому з Кам’янця-Подільського роз’їхалися по районах, а кожний відділ повантажив на виділені машини столи, шафи, інший інвентар. Пізно ввечері секретарі повернулися в обком, розміщений уже в Проскурові.

Після війни в будинку облаштувався обласний шпиталь для інвалідів Великої Вітчизняної. У січні 1946 р. провідним хірургом цього шпиталю призначили Клавдія Великанова (1906—1981). 19 липня 1957 р. йому надали звання заслуженого лікаря УРСР. У шпиталі з 1955 р. начмедом і хірургом працював Євген Мазурик (1925—2003) — відомий історик розвитку медицини на Поділлі. 1962 р. шпиталь об’єднали з міською лікарнею.

Тепер у будинку розміщується будівельний технікум. Його кам’янецькі сторінки започатковано в листопаді 1957 р., коли технікум перевели з Києва до міста над Смотричем. Одним з найвідоміших випускників закладу є Анатолій Овчарук (навчався з вересня 1961 р. до січня 1966 р.) — заслужений будівельник України, у 1998—2002 рр. перший заступник голови Хмельницької облдержадміністрації, а з 2002 р. — голова обласної ради. У технікумі навчався український перекладач і літературознавець Іван Ільєнко. 1961 р. місцева газета «Прапор Жовтня» подала два вірші 17-річного Івана: 1 травня — «Ми веселим весну!», 13 травня — «Будівельники».

Понад 20 років директором технікуму працював Петро Кострицин — заслужений будівельник УРСР. Упродовж 23 років (з квітня 1980 р.) технікум очолював Анатолій Ониськов, відомий також як автор трьох збірок віршів — «Дивосвіт», «Миттєвості», «Театр життя» (1999—2001 рр.).

У технікумі працював Рафаїл Нуртдінов (1937 — 2003) — один з найсильніших кам’янецьких шахістів середини 1960-х рр.: чемпіон міста (1965 р.), учасник півфіналу першості України за листуванням (1961—1965 рр.). Технікум закінчив Володимир Пурдяк (1964 — 1984) — один з найсильніших кам’янецьких шахістів початку 1980-х рр., який загинув під час служби в армії.

11 грудня 1984 р. облвиконком вніс будинок колишньої міської управи до списку пам’яток містобудування та архітектури місцевого значення.

Поруч з технікумом в окремому приміщенні розташувався його актовий зал. Цей зал на 700 місць власноруч, цеглина за цеглиною, збудували учні технікуму в 1959—1962 рр., про що засвідчує відповідна табличка на будинку. До речі, перед Першою світовою війною на цьому місці обладнали кінозал «Ілюзіон» на 100 місць.

У актовому залі будівельного технікуму 29 вересня 1963 р. відбувся ювілейний вечір, присвячений 70-річчю байкаря Микити Годованця. Ювіляра приїхали привітати зо два десятки письменників. Серед них Олександр Ковінька, Федір Маківчук, Василь Юхимович, Анатолій Косматенко, Іван Сварник, Володимир Бабляк, Станіслав Тельнюк. А 23—24 лютого 1990 р. тут виступали українські бандуристи з діаспори Віктор Мішалов, Юліан Китастий, Павло Писаренко. У залі в руках рухівців і їх дітей розвівалися синьо-жовті прапорці та прапори, до офіційного визнання яких ще залишалося два роки. Тут 29 листопада 2002 р., під час святкування 45-річчя технікуму, помер від серцевого нападу професор Подільської аграрно-технічної академії, заслужений працівник сільського господарства України, колишній перший секретар райкому КПУ часів перебудови (1986—1988 рр.) Іван Мальченко.

У двоповерховому будинку (Соборна, 3) до 1983 р. працювала остання в місті восьмирічна школа — №7. Її директором у 1972—1982 рр. був Микола Дзензель, перед тим (з 1963 р.) — учитель історії СШ №1. 1983 р. приміщення переобладнали під навчальний корпус початкових класів СШ №8. А звільнений №7 у серпні передали новозбудованій середній школі на мікрорайоні Жовтневий.

На розі з вулицею Лесі Українки стоїть триповерховий будинок, а впритул до нього на вулиці Соборній — два двоповерхові. На останньому з них угорі є напис «С. Г. 1886». У доприватизаційний час тут у приміщеннях перших поверхів розміщувалися книгарні «Червона калина» та «Військова книга», спеціалізована крамниця «Філателія». У грудні 1992 р. тут на другому поверсі відкрито шахово-шашковий клуб «Гросмейстер». У шахи можна зіграти й на першому поверсі — у відкритій в липні 2002 р. крамниці-кафе «Ніка».

Будинок зв’язку (Соборна, 9) урочисто відкрито 22 квітня 1982 р. При будівництві за зразок узято будинок зв’язку в Тольятті (Росія). Квартал був густо забудований старими хатами, їх мешканців відселили у 56 спеціально відведених квартир. Старі хати почали зносити 1976 р., будівництво розпочали 1978 р. Районний вузол зв’язку, який тут спочатку розміщувався, з 1 січня 1995 р. поділили на два самостійні структурні одиниці — районний вузол електрозв’язку (нині центр електрозв’язку №5) і районний вузол поштового зв’язку (з 15 лютого 2004 р. — центр поштового зв’язку №2).

Готель «Смотрич» (Соборна, 4) — перший 12-поверховий будинок у місті. Перших поселенців прийняв на початку 1986 р. — у дні роботи XXVII з’їзду КПРС. Первісно мав 203 номери для 403 гостей. При готелі були ресторан, кафе та кафе-морозиво відповідно на 250, 50 і 25 місць. Після занепаду готель сьогодні переживає другу молодість. Тут, зокрема, розмістилися редакція приватної газети «Подолянин», місцева телерадіокомпанія, відділення «ПриватБанку». Перші 33 номери готелю відновлено й здано в експлуатацію 14 вересня 2000 р.

Були в житті вулиці й виразні дитячі мотиви. Влітку 1972 р. тут відкрили дитяче кафе «Золота рибка» на 90 посадочних місць. Тоді ж наприкінці вулиці з’явився «Дитячий світ», який майже на цілий квартал простягся стрічкою вздовж новозбудованих будинків №29, №31, №33.

У будинку №29а розмістився художній салон історичного музею-заповідника. Його урочисто відкрито 6 травня 1995 р. Тоді ж тут відкрилася перша персональна виставка кам’янецького художника Анатолія Васильєва, на якій митець представив роботи за 50 років (починаючи з 1945 р.).

В одній з квартир будинку №33 живе відома подільська фольклористка Тамара Сис-Бистрицька, якій 5 вересня 2003 р. виповнилося 90 років. Історико-культурологічне «Подільське братство» видало три збірки зібраних Тамарою Андріївною народних перлин (1992, 1994, 2000 рр.). Дослідницю 2001 р. відзначено найвищою міською відзнакою «Честь і шана».

У цьому ж будинку №33 жив один із кам’янецьких довгожителів — каменотес Владислав Марчевський. Згідно з офіційним записом, народився у травні 1885 р. За словами ж Владислава Івановича, народився він у травні 1883 р., а хрестили його в два роки — і дата хрещення стала датою народження. Помер довгожитель у січні 1990 р. — на 105-му (чи навіть на 107-му) році життя.

Сьогодні в будинку №33 живуть поети Іван Покотило, Аркадій Браеску.

На Соборній у будинку №23 жив чудовий художник Олександр Грен (1898 — 1983). Найвідоміша з його картин — «Старе місто на Поділлі» (1981 р.). Картини Олександра Львовича зберігаються в міській картинній галереї, відкритій 1982 р.

У будинку №18 живе заслужений журналіст України, член Національної Спілки письменників України Мар’ян Красуцький. У цьому ж будинку жив краєзнавець Сергій Шкурко.