Рицарі
Головна / Вулиці Кам'янця-Подільського

Вулиця Огієнка (Московська)

Зауважимо також, що на відміну від ще двох паралельних колежанок — вулиць Шевченка та Лесі Українки, які завершують свій біг на південь на Руських фільварках, вулиця Огієнка на 5 кварталів коротша від них й обмежує коло власних інтересів суто Новим планом.

За довге життя, яке налічує понад 120 років, вулиця мала 5 імен: Московська, Університетська, Затонського, Київська, Огієнка. Утім, якщо вибудувати ланцюжок зміни назв, то він матиме аж 8 ланок: Московська — Університетська — Московська — Затонського — Московська — Київська — Московська — Огієнка. Як бачимо, тричі Московську хоронили, тричі вона воскресала. Чи вдасться їй воскреснути вчетверте? При теперішніх тенденціях розвитку України цілком можливий і такий, на перший погляд, неймовірний варіант.

Отже, первісна назва вулиці — Московська. Таке наймення їй надали в другій половині ХІХ ст. при формуванні Нового плану, вшанувавши в назвах двох паралельних вулиць два найголовніших міста Російської імперії, дві її столиці — чинну та давню (чи другу): Санкт-Петербург і Москву.

22 жовтня 1918 р. у Кам’янці-Подільському сталася одна з найвидатніших подій за всю його багатовікову історію: було урочисто відкрито державний український університет. Розташувався він у триповерховому корпусі технічного училища на Московській вулиці (четвертий поверх надбудували на початку 1960-х років, коли спалений фашистами будинок відновлювали за проектом архітектора Едуарда Адлера). Тож вулицю, природно, стали називати Університетською. Але четверте захоплення міста більшовиками, яке сталося 16 листопада 1920 р., затягнулося не на місяць чи два, як раніше, а на роки й роки... Це призвело до того, що університет ліквідували, а 26 лютого 1921 р. на його базі створили два інститути — народної освіти та сільськогосподарський. Відповідно, Університетська вулиця знову стала Московською. Але ненадовго. 20 березня 1923 р. їй надали ім’я Володимира Затонського — тодішнього наркома освіти Радянської України. Тим паче, що в Кам’янці-Подільському минули його дитинство та юність, тут він 1906 р. закінчив гімназію.

До речі, Володимир Затонський як нарком освіти зробив свою чорну справу для закриття в Кам’янці-Подільському університету. 3 вересня 1920 р., коли більшовики втретє володіли Кам’янцем, нарком Затонський надіслав в усі освітні заклади України телеграму (подаємо мовою оригіналу): «Необходимо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки на высоте университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившее из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора недурно устраиваются за счёт университета и поглядывают на запад. Всех их следует разогнать. В том виде, как он существует сейчас, университет компрометирует соввласть». Отак без жодних підстав, грубо й зневажливо принижено цілу плеяду українських інтелектуалів — Івана Огієнка, Леоніда Білецького, Дмитра Дорошенка, Василя Біднова, Євгена Тимченка, Михайла Драй-Хмару, Петра Бучинського, Євтима Сіцінського, Софію Русову та багато-багато інших, які в ті часи працювали в університеті, ким сьогодні по праву гордиться Україна.

Тоді університет розгромити не вдалося, бо вже в середині вересня 1920 р. ревком вимушено покинув Кам’янець. Та, повернувшись, більшовики сповна втілили в життя висловлений у телеграмі маніфест Затонського — університету в Кам’янці-Подільському не стало.

Згодом більшовицька система знищила й самого Затонського. Адже він був головою лічильної комісії з виборів керівних органів партії на знаменитому XVІІ з’їзд ВКП(б), який відбувся 26 січня — 10 лютого 1934 р. в Москві. Ймовірно, саме це стало негласною підставою того, що 3 листопада 1937 р. Володимира Петровича заарештували, а 29 листопада 1938 р., формально звинувативши в належності до антирадянського українського націоналістичного центру, розстріляли. Звісно, після цього вулиця Затонського в Кам’янці-Подільському знову стала Московською.

Німецька окупаційна влада розпорядилася з назвою вулиці по-своєму і, як 27 лютого 1942 р. повідомила газета «Подолянин», офіційний орган Кам’янець-Подільського окружного комісаріату, перейменувала Московську вулицю на Київську. У березні 1944 р., після визволення міста від фашистських загарбників, вулиця знову стала Московською. Нарешті, 1 червня 1992 р. міськвиконком ухвалив надати вулиці ім’я Івана Огієнка (1882 — 1972) — видатного українського вченого, політичного, громадського та церковного діяча, фундатора та першого ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету.

До речі, у березні 1956 р. партія реабілітувала Володимира Затонського. І невдовзі його ім’я зарясніло в Кам’янці-Подільському. Спочатку, 30 листопада 1961 р., міськвиконком його іменем назвав одну з нових вулиць у селищі цукрового заводу. У квітні 1966 р. Рада Міністрів УРСР ім’я Затонського надала Кам’янець-Подільській міській бібліотеці — у зв’язку з її столітнім ювілеєм. 19 вересня 1968 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила надати ім’я Затонського ще й Кам’янець-Подільському педінституту. Символічно й таке: в селі Лисець Дунаєвецького району на місці церкви святої Богородиці, в якій 13(25) серпня 1888 р. охрестили Володю Затонського, в радянські часи постав Будинок культури ім. Затонського.

Ім’я Затонського з назви педінституту відпало 28 червня 1997 р., коли навчальний заклад став педуніверситетом. Нині, з 17 березня 2003 р., це вже класичний університет. Але ім’я Івана Огієнка, попри численні клопотання керівництва й колективу університету та громадськості, й досі навчальному закладу не надано. Єдиною відрадою стало тільки те, що 17 вересня 2004 р. при вході до головного корпусу університету урочисто відкрито пам’ятну дошку Іванові Огієнку (автори Борис Негода, Володимир Лашко, Леонід Киселюк).

А тепер деякі факти з життя вулиці. 1884 р. на Московській відкрили притулок для дорослих сліпих, який перебував у віданні Маріїнської опіки. Тут сліпі вчилися не тільки плести корзини, але й музикувати, співати, навіть читати за системою Брайля. Нині, після численних реорганізацій і переміщень (навіть до Києва), це навчально-виховний комплекс із центром реабілітації дітей зі слабким зором на Польських фільварках (Суворова, 20).

1(14) червня 1906 р. новостворене Подільське українське товариство «Просвіта», яке очолив лікар Кость Солуха, відкрило в місті канцелярію та бібліотеку. Для цього просвітяни найняли маленьке, за 15 рублів у місяць, помешкання з трьох кімнат в одноповерховому будинку на Московській вулиці. Як зазначає Віктор Приходько, згадуючи цю першу просвітянську домівку, «виглядала в ній «Просвіта» як маленька, скромненька і бідненька установа, зі своїми читанками та брошурками в благенькій сосновій шафці». Але логічним і безпосереднім наслідком діяльності просвітян, як зазначає далі автор спогадів, стало величне відкриття в місті — через 12 років після заснування «Просвіти» — українського університету, який розмістився якраз навпроти (трошки навскіс) будиночка «Просвіти».

Не зберігся на вулиці Огієнка двоповерховий будинок у вигляді букви Т, в якому в 1918—1933 рр. розміщувалася знаменита Кам’янець-Подільська художньо-промислова профшкола імені Григорія Сковороди. Очолював її Володимир Гагенмейстер. Виплекана Володимиром Миколайовичем школа дала гарні плоди. Серед її яскравих вихованців Василь Артеменко, Юхим Гаврилюк, Сергій Кукуруза, Михайло Ліщинер, Зінаїда Охрімович, Ніна Сулковська, фольклорист Тамара Сис, педагог Олена Юхимович, які зберегли пам’ять про свого великого вчителя, власними творчими здобутками примножили славу художньо-промислової школи.

На Московській вулиці (на розі з нинішньою вулицею Сіцінського) в одноповерховому будинку, збудованому за власним проектом, жив один із провідних подільських архітекторів Іван Калашников (1861 — 1915). Іван Петрович — автор (або співавтор) значних будівель у Кам’янці-Подільському. Серед них Олександро-Невська церква, Державний банк, Об’єднаний банк, Подільська казенна палата, технічне училище (в якому 1918 р. розмістився університет).

Жителі Московської активно проявили себе під час Великої Вітчизняної війни. Так, інженер райвідділу зв’язку Михайло Стрєлков, який жив наприкінці вулиці, сам сконструював портативний радіоприймач, замаскував його — і вся сім’я та сусіди систематично слухали повідомлення Радянського інформбюро.

Антоніна Гладченко та її син Борис, що жили на Московській в одноповерховому будинку навпроти консервного заводу, брали активну участь у роботі підпільної організації, якою керував Олександр Павлюк. По схованому радіоприймачу Борис регулярно слухав зведення Радінформбюро, записував їх і передавав Павлюку. Антоніна Павлівна тримала зв’язок із підпіллям на селі. На їх городі було заховано зброю підпільників. Восени 1943 р. Антоніну Павлівну та Бориса заарештувало гестапо. Борису вдалося втекти з в’язниці. А ось його матір фашисти тяжко катували, а 27 лютого 1944 р. розстріляли.

А тепер розповімо про найприкметніші будинки вулиці Огієнка. І почнемо з міської поліклініки №1, розташованої в лікарняному містечку. Цей 4-поверховий будинок із двома ризалітами (виступами за основну лінію фасаду) збудовано 1966 р. Наступного року нова поліклініка, розрахована на 700 відвідувань за зміну, стала до ладу й покинула старе приміщення на вул. Ленінградській (тепер Лесі Українки), де сьогодні розміщується дитяча поліклініка.

Двоповерховий будинок Служби безпеки України (Огієнка, 35) відомий кам’янчанам тим, що тут працювали школа №14, потім міжшкільний навчально-виробничий комбінат. Міськрада зглянулася на проблеми працівників СБУ, які тіснилися в кабінетах міськвідділу міліції на вул. Шевченка, і передала їм будинок на вул. Огієнка. В жовтні 1998 р. тут почалися ремонтні роботи, а у вересні 2000 р. працівники СБУ відсвяткували новосілля. Як засвідчують архівні дані, в ХІХ ст. в будинку містився дитячий притулок. 16 серпня 1875 р. міська управа навіть запропонувала міській думі вулицю Могилівську (сьогодні Драгоманова), що проходила поруч, назвати Притулковою («Приютской»). Деякий час завідувачкою притулку працювала Софія Крижанівська — сестра відомого народника Никанора Крижанівського, висланого за революційну діяльність на Сахалін. Софія підбирала собі вихователів із числа революційної молоді, а її помешкання в будинку притулку було явочною квартирою народників, а потім соціал-демократів.

Поруч на цілий квартал, обмежений вулицями Огієнка, Гагаріна, Данила Галицького, Драгоманова, розкинулася територія старого консервного заводу. У 1959—1975 рр. директором заводу був Іван Аверічев. 1977 р. серед чистого поля поблизу приміського села Кам’янка розпочалося будівництво нового консервного заводу, його першу чергу прийнято в експлуатацію в січні 1980 р. Тепер (з 10 вересня 1994 р.) це ВАТ «Адамс» (Матросова, 1). А територія старого консервного заводу сьогодні активно забудовується. Тут також розташувався (Огієнка, 39) один із корпусів училища культури, де, зокрема, навчаються студенти з фаху «Декоративно-прикладне мистецтво» (фах відкрито 1992 р., перший захист дипломних робіт відбувся в червні 1996 р.).

Двоповерховий будинок (Огієнка, 49) відомий як будинок колишнього Подільського дворянського депутатського зібрання. Тут столоначальником, а з 1910 р. секретарем працював батько Володимира Затонського — Петро Матвійович. Тож Володимир і його друзі (Сергій Новосадський, Гліб Васильєв) вечорами друкували тут листівки, які потім розповсюджували серед солдатів міського гарнізону й населення.

Триповерховий комбінат побутового обслуговування (Огієнка, 55) розпочав роботу в грудні 1964 р. Навпроти нього стояв продовольчий магазин коопторгу. Його знесли при облаштуванні площі Леніна, що стала до ладу 1970 р. (нині майдан Відродження). Будинок №57, розташований на розі з вулицею Князів Коріатовичів, споруджено 1956 р. для викладачів педагогічного та сільськогосподарського інститутів.

Чотириповерховий цегляний будинок №59 у вигляді букви П між вулицями Князів Коріатовичів і Уральською споруджено напередодні війни для робітників. Під час окупації міста німці влаштували тут табір для військовополонених. У лютому 1968 р. тут відкрилася хлібна крамниця, яка працювала на самообслуговуванні. 19 грудня 2005 р. На будинку встановлено меморіальну дошку про те, що тут жив генерал-майор Василь Єрмаков — перший начальник Кам’янець-Подільського військово-інженерного командного училища.

Про головний корпус університету (Огієнка, 61) ми вже згадували. Збудовано його 1906 р. для потреб Кам’янець-Подільського середнього технічного училища, відкритого у вересні 1903 р. 4 вересня 1982 р. облвиконком надав будинку статус пам’ятки містобудування та архітектури місцевого значення.

Яскравим прикладом типової забудови Московської вулиці наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. є одноповерховий житловий будинок №66. Він зберіг первісний вигляд до наших днів. Зокрема, дослідниця Станіслава Папевська виділяє в будинку високий цоколь, вхід, розташований не в центрі, а на одному з бічних фасадів, двоколонний портик-ґанок, підтриманий металевим мереживом кронштейнів.

Вулиця Огієнка постійно оновлюється, поповнюється крамницями, кафе, іншими закладами. Серед найвідоміших назвемо продовольчу крамницю «Козак», кафе-бар «Вавилон», фірмову кондитерську крамницю «Буковинка».