Вулиця Червоноармійська - Небесної Сотні

У кожної вулиці є певна роль, досить часто і не одна. Так, для кам’янчанина Червоноармійська — це, передусім, вулиця, яка веде на залізничний вокзал. А для гостя Кам’янця, який прибув до подільської перлини поїздом, Червоноармійська — це одна з перших візиток, які місто вручає прибульцеві. Простягнувшись від вулиці Шевченка до Привокзальної вулиці, Червоноармійська гармонійно з’єднує Новий план і Привокзальний мікрорайон.

Новопланівська частина Червоноармійської, що охоплює 4 квартали — від вулиці Шевченка до проспекту Грушевського, теж має роль: вона відділяє основну частину Нового плану від його північної частини, відомої ще як Циганівка. Та умовно займає 8 кварталів на північ від Червоноармійської — між вул. Шевченка на заході та проспектом Грушевського на сході. Північною межею Циганівки є Північна вулиця. Назва «Циганівка» виникла в другій половині ХІХ ст. Адже тоді на цій незаселеній території часто зупинялися та влаштовували табори цигани, оскільки їм забороняли мешкати в місті та перебувати в ньому вночі. Сьогодні топонім «Циганівка» практично вийшов з ужитку.

А для Привокзального мікрорайону Червоноармійська є центральною вулицею. Цей житловий масив заклали 1959 р., розпочавши комплексну забудову прилеглої до залізничного вокзалу території. Спочатку взялися за квартал, розташований на південь від Червоноармійської й обмежений Привокзальною вулицею на сході, Загородньою (тепер проспектом Грушевського) — на заході, Пушкінською — на півдні. Через чотири роки до нового мікрорайону «прилипла» народна назва — Черемушки. Адже 1963 р. на кіноекрани вийшов музичний фільм Герберта Раппапорта «Черемушки», знятий за оперетою Дмитра Шостаковича «Москва. Черемушки». Отак підмосковні Черемушки, на місці яких у середині 1950-х стали будувати великий житловий масив Москви, здобули всесоюзну популярність. Мавпуючи столицю, жителі багатьох радянських міст стали називати Черемушками створювані в них нові мікрорайони комплексної забудови. А зелене світло для їх створення дала Постанова про розвиток житлового будівництва в СРСР, яку 31 липня 1957 р. ухвалили ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР. Оскільки обидва ці найвищі органи одночасно (у 1958—1964 рр.) очолював Микита Хрущов, то й збудовані тоді нашвидкуруч 4-5-поверхові будинки та квартири в них згодом охрестили «хрущовками» (або й навіть «хрущобами»). 1968 р. узялися за суцільну забудову Привокзального масиву на північ від Червоноармійської.

ІМЕНА.

Первісна назва Червоноармійської вулиці — Семінарська. Адже на її початку, на розі з вул. Бульварною (тепер Шевченка), у 1861—1865 рр. збудували новий триповерховий будинок православної Подільської духовної семінарії. Тож логічно, що майдан навпроти семінарії та вулицю, що брала початок біля неї, назвали Семінарськими.

Коли 16 листопада 1920 р. містом остаточно оволоділи більшовики, то духовну семінарію вони, звісно, закрили. Але вулиця і надалі залишалася Семінарською. Тільки 9 лютого 1928 р. її перейменували на Інститутську. Адже в будинку колишньої семінарії працював сільськогосподарський інститут, створений 26 лютого 1921 р. на базі відповідного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. 15 квітня 1930 р. сільгоспінститут розділили на інститут технічних культур (1933 р. приєднали до Житомирського сільгоспінституту) та зоотехнічний інститут (1935 р. перевели до Херсона).

Оскільки 1935 р. Кам’янець утратив інститут, то невдовзі перейменували й Інститутську вулицю — вона стала Червоноармійською. Коли місто захопили фашисти, вони, звісно, не могли на мапі міста терпіти вулицю, названу на честь Червоної Армії. Тож, як повідомила 27 лютого 1942 р. газета «Подолянин», німці Червоноармійській повернули найдавнішу назву — Семінарська. У місті, визволеному 26 березня 1944 р., радянська назва вулиці — Червоноармійська — відновилася автоматично.

До речі, корпус, який належав семінарії, а потім інституту, перейшов у користування до військової частини. 1946 р. облвиконком і бюро обкому КП(б)У звернулися до Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У з клопотанням надати цей корпус відновленому учительському інститутові, який з 1944 р. тіснився в будинку колишньої Маріїнської жіночої гімназії. Але звернення успіху не мало. У лютому 1955 р. корпус на розі вулиць Шевченка та Червоноармійської дочекався даніх господарів — студентів відновленого сільгоспінституту. Але ні це, ні те, що ще 1946 р. Червону Армію перейменували на Радянську, не вплинуло на назву Червоноармійської вулиці. 1991 р. розпався сам Радянський Союз, але кам’янецька Червоноармійська досі живе з анахронічним іменем.

Правда, при становленні незалежної України була спроба змінити назву вулиці. 16 жовтня 1991 р. топонімічна комісія оприлюднила низку пропозицій щодо нових імен вулиць. Зокрема, фахівці пропонували Червоноармійську перейменувати на вул. Винниченка. Однак міськвиконком, який у 1992—1993 рр. перейменував чимало новопланівських вулиць, до Червоноармійської так і не добрався. А дарма: відомий український громадсько-політичний і державний діяч, визначний письменник Володимир Винниченко (1880 — 1951) був яскравою постаттю, а один з епізодів його революційної молодості пов’язаний з Кам’янцем. Про перебування 26-річного Винниченка в нашому місті повідав Віктор Приходько в книзі спогадів «Під сонцем Поділля» (перше видання побачило світ 1931 р. у Львові). Зазначимо, що Володимир Кирилович був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, створеної у грудні 1905 р.

Отже, влітку 1906 р. до Кам’янця прибув строго законспірований київський «товариш»-українець, щоб прочитати реферат про автономію України. На конспіративні збори зібрався весь цвіт кам’янецького революційного активу — десь зо 40 чоловік. Тут були російські соціал-демократи — Сергій Ільницький, Ніна Когутова та інші. Були представники єврейських партій — «Бунду», «Поалей-Ціон», сіоністів. І, звичайно, була українська молодь. Народу набилася повна кімната. А на воротах і на дворі стояла варта.

Київський товариш був, як пригадує Приходько, «в студентському одязі, з виглядом старого студента, гарний і здоровий, з великими очима». Він сидів у центрі кімнати й говорив про автономію. Реферат, за оцінкою Приходька, був ґрунтовним і переконливим. Коли почалися дебати, російські соціал-демократи та єврейські представники обережно, але досить вперто заперечували доцільність автономії України, так що українці навіть захвилювалися, чи зуміє київський товариш відстояти свою позицію. Але той на всі заперечення досить влучно відповідав, а цитатами з Маркса, Енгельса сипав не менше від опонентів. Тож, як вважає Приходько, перемога була за товаришем із Києва.

По закінченні зібрання українці, що були на читанні реферату, зібралися на Руських фільварках у будинку Пантелеймона Блонського, щоб предметніше поспілкуватися з гостем із Києва. Приїжджий сидів посередині кімнати за столом, а навколо — на стільцях і табуретках — його слухачі. А чоловік 6—7, яким не вистачило місця, вмістилися на дерев’яному ліжкові. Народ усе молодий, здоровий, як пише Приходько. І ліжко не витримало такого навантаження — із тріском розсипалося.

Наступного дня товариша з Києва вже не було. Тож для кам’янчан так і залишилося таємницею, хто до них приїздив. Але десь через рік, будучи в Києві, Віктор Приходько зайшов, як то, зазвичай, робили всі українці, до книгарні журналу «Киевская старина» на вул. Безаківській (названій так 1869 р. після смерті київського генерал-губернатора Олександра Безака; з 1919 р. — вулиця Комінтерну). Від гуртка українців, що між собою розмовляли, до Приходька підійшов якийсь добродій і привітався. На вияв деякого здивування Віктора Кіндратовича, незнайомець промовив: «Ви, очевидно, не пізнаєте мене, а я обличчя добре пам’ятаю». І нагадав Приходьку про свій реферат у Кам’янці, зібрання в будинку Блонського. Аж тоді Приходько пригадав «київського товариша» та поцікавився, як того звати. Отак і з’ясувалося, що влітку 1906 р. Кам’янець відвідав Володимир Винниченко.

БУДИНКИ.

Червоноармійська не може похвастатися розмірами. Її прикінцеві показники такі: зліва — будинок №49, справа — будинок №50, який вінчає вулицю, та будинок №52 в глибині кварталу. До того ж, є два суттєві розриви в нумерації будинків. Зліва лінією розриву є вулиця Гагаріна: останній номер до неї — 17 (будинок гімназії), перший після неї — 25. Справа лінією розриву є проспект Грушевського: останній номер до нього — 12, перший після нього — 24. Як бачимо, пропущено 3 номери справа та 5 — зліва.

За останні чотири десятиліття Червоноармійська разюче змінилася. Ось перше враження від вулиці Степана Ковальчука, який у серпні 1961 р. прибув до міста, щоб викладати в сільгоспінституті: «Коли зійшов із поїзда, то там, де нині Черемушки, був пустир, паслися корови. Після Хрещатика я був прикро вражений. Та й ще вперіщив сильнящий дощ. Тож із каменя на камінь, мов пес, доскакав до міста».

Сьогодні Червоноармійську прикрашають 13 чотириповерхових, 9 п’ятиповерхових, 5 дев’ятиповерхових житлових будинків і чотириповерховий гуртожиток. Є також 5 нежитлових споруд, в яких розмістилися гімназія, професійний художній ліцей, дитсадок, відділення «Промінвестбанку», а також різні установи в колишньому комбінаті побутового обслуговування. Збереглася на Червоноармійській і приватна забудова. Це два квартали зліва — від вул. Огієнка до проспекту Грушевського. Але особливо екзотично виглядає одинока стара хата (№37) між 4-поверховим гуртожитком індустріального технікуму та 5-поверховим житловим будинком №39.

Квартал справа — від проспекту Грушевського до Привокзальної вулиці, з якого, власне, розпочалася забудова Червоноармійської багатоповерхівками, має оригінальну структуру: 6 будинків попри вулицю та аж 10 — у глибині кварталу. Тут утворилося самодостатнє містечко, в якому обладнано куточки відпочинку, дитячі та спортивні майданчики, є крамниці, базар, поштове відділення та відділення «Промінвестбанку». У глибині кварталу сховався дитсадок (чи, як прийнято нині називати, дошкільний навчальний заклад) №18 «Зірочка», відкритий наприкінці 1966 р. А в будинку №28 працюють відновлені міськком і райком КПУ. Кінотеатр (тепер молодіжний центр) «Юність», відкритий 20 грудня 1975 р., і школа №15, відкрита 1 вересня 1964 р., теж входять у цей квартал, хоч формально приписані до проспекту Грушевського.

А ще Червоноармійська є піонером висотного житлового будівництва в місті. Узагалі-то, кам’янецьке висотне будівництво започатковано 1975 р., коли БМУ «Промжитлобуд» приступило до спорудження 9-поверхового гуртожитку заводу «Електроприлад» на проспекті Леніна. Висотним став і адмінкорпус «Електроприладу». Але перший житловий 9-поверховий будинок, зведений теж «Промжитлобудом», став до ладу в липні 1977 р. саме на Червоноармійській. У ньому відсвяткували новосілля 72 сім’ї. Будинок споруджено прогресивним методом бригадного підряду, який 1970 р. запровадив москвич Микола ЗЛОБІН.

ВЕЛИКІ ПЕРЕСЕЛЕННЯ.

4-поверховий гуртожиток №1 індустріального технікуму (Червоноармійська, 35) став до ладу 1961 р. Цим самим звільнилося приміщення колишнього кляштору візиток на Польських фільварках (Суворова, 2), в якому до того розміщувався гуртожиток «індустрії». А у звільненому приміщенні на Суворова розмістили технікум харчової промисловості, переведений з Києва до Кам’янця у вересні 1961 р.

Професійний художній ліцей (Червоноармійська, 43) цього року відзначає 50-річчя. Первісно це було технічне училище, засноване влітку 1954 р. Воно розмішувалося на вулиці Котовського (нині Соборна). Першим директором училища був полковник у відставці Володимир Приємський, який повернувся в рідне місто, завершивши службу в прикордонних військах. 1962 р. училище одержало новий триповерховий навчальний корпус на Червоноармійській. А в старе приміщення училища перебралася 8-річна школа №7, яка перед тим ділила із СШ №1 чотириповерховий корпус у Старому місті. Училище досить часто змінювало назви й номери, доки не викристалізувалося як ПТУ №15. 14 років (із серпня 1978 р. до смерті в серпні 1992 р.) його очолював Володимир Слабінський. З приходом на посаду директора Івана Ялового відбулися ще дві суттєві модифікації: 10 серпня 1998 р. ПТУ №15 стало художнім ПТУ №15, а 13 червня 2003 р. ХПТУ №15 реорганізовано в професійний художній ліцей. Серед випускників закладу: ректор ПДАТУ Микола Бахмат, секретар міськради Сергій Бабій. Майстром виробничого навчання в училищі працював Віктор Терлецький — директор кабельного заводу в 1982—1987 рр.

ГІМНАЗІЯ.

На Червоноармійській на розі з вулицею Гагаріна розташувалася гімназія. Заклад засновано ще 1912 р. Тоді це була школа, яка розміщувалася у двох приміщеннях і давала початкову освіту. 1919 р. вона стала трудовою школою Південно-Західної залізниці. 1920 р. їй надали ім’я Тараса Шевченка. Потім заклад на два роки став дитбудинком, знову — трудовою школою, будинком-інтернатом, а з 1935 р. — залізничною СШ №59. 1939 р. її закінчив відомий подільський історик-методист Борис Кушнір. Перший повоєнний випуск десятикласників — це 12 юнаків і дівчат. Серед них — медаліст Радій Лебединський, який став кібернетиком. 1960 р. школу підпорядкували Міністерству освіти УРСР. Тож подальша назва закладу — СШ №14. 1 вересня 1964 р. на її базі відкрили першу в місті школу подовженого дня. Правда, при цьому школа замість середньої стала 8-річною. Тоді тут навчалося 368 учнів.

1976 р. почалося будівництво сучасного типового корпусу загальноосвітньої школи, організатором якого стала директор Ганна Столярчук. 1 вересня 1979 р., коли директорував уже Василь Юровський, відкрито новозбудовану школу. Тоді ж, згідно з ухвалою Міністерства освіти УРСР, школа знову стала середньою. 1981 р. введено другу чергу — корпус навчальних класів на 600 місць, а з 1983 р. школа змогла охопити навчанням 1200 дітей.

Подальший розвиток закладу пов’язано з перетворенням його на школу-гімназію №14: уже 1 вересня 1991 р. гімназичний курс з поглибленим вивченням низки нових предметів охопив 17 класів з 38. Після передчасної смерті 14 липня 1996 р. Василя Юровського гімназію з 2 вересня 1996 р. очолив Микола Кирик.

У вересні 1999 р. сесія міськради ухвалила поділити школу-гімназію №14 на два заклади: власне гімназію та загальноосвітню школу першого ступеня №14 повного дня з поглибленим вивченням англійської мови. Директором гімназії і надалі є Микола Кирик (4 серпня 2004 р. розпорядженням голови облдержадміністрації Миколу Михайловича занесено на обласну Дошку пошани), ЗОШ №14 очолює Наталія Васильянова.

1989 р. при СШ №14 започаткували факультатив з єврейської мови, який вів Семен Удлер. А в січні 1993 р. тут відкрили, згідно з ухвалою міськвиконкому, єврейську недільну школу. У ній, зокрема, іврит стала викладати Ольга Шухман, історію єврейського народу — Юхим Хаят.

1997 р. при школі-гімназії №14 засновано театр-студію сучасного танцю «Абра» (керівник і хореограф Лілія Пашинська). Колектив здобув усеукраїнське визнання. Так, на чемпіонаті України із сучасного танцю, який 2—4 квітня 2004 р. проходив у Хмельницькому, вихованці «Абри» здобули перемогу в трьох номінаціях.

26 березня 2004 р. у гімназії урочисто відкрито музей визволителів міста. 2005 р. у гімназії започатковано традицію «золотих ювілеїв» — зустрічей випускників, які закінчили школу 50 років тому. Тож 2005 р. зібралися випускники 1955 р., а 27 травня 2006 р. — випускники 1956 р. (серед них лікар В’ячеслав Костинський).